До Олесі ми поїхала на хрестини їх з чоловіком синочка. Власне, там я і побачила всі свої подарунки для свекрухи, які обирала з любов’ю, як для себе. Але тоді я і слова не сказала. В голові в мене засів деякий план, як викрити свекрушеньку у її негарних вчинках по відношенні до мене. Ми ж колись жили всі під одним дахом, і я цю ледарку Олесю прекрасно знаю. Правда, для Ніни Миронівни вона – свята людина!

Коли я виходила заміж за Івана, то було таке відчуття, що це на все життя. Що це саме той чоловік, який зробить мене щасливою.

Так і сталось. Іван завжди мене підтримує у всіх моїх ідеях, хоч деколи вони і безглузді. І хоч нашому подружньому життю вже чотирнадцять років, Іван не перестає мене радувати своїми знаками уваги.

Це можуть бути і приємні подаруночки і просто смачна вечеря у ресторані. Живемо ми у заміському будинку, який зводили вдвох після одруження.

Виховуємо трьох синів. А ще маємо домашнього улюбленця на ім’я Тіма. Щасливі разом і це найважливіше.

Хоч колись ми своє подружнє життя розпочинали трохи по іншому. Я пішла у невістки і це було справжнє випробування. Адже мама Івана дуже строга жіночка.

– Лінюхів, – вона мені завжди повторювала, – я в своїй хаті не потерплю. Не встигаєш впоратись коли встаєш о сьомій, значить вставай о шостій.

Я завжди до дев’ятої мала встигнути приготувати сніданок, накрити стіл і поприбирати, як це було потрібно.

Моїй свекрусі не важливим був ні мій стан ні настрій. В домі завжди мала панувати чистота, а холодильник мав бути повен їжі.

Але така дисципліна не налякала мене, я маю сильні риси в характері і можу сьогодні похвалитись гарними відносинами з мамою Івана.

Та у мого чоловіка, ще є сестра, яка вже має свою сім’ю і живе окремо. Та раніше ми вживалися на одній території.

Олеся, так звати сестру чоловіка, ще той має характер. Вона зайвий раз і пальцем не поворухнула, щоб чимось допомогти. В цей час її нічого не цікавило, окрім добряче виспатись і смачно поїсти.

А ще любов матусі, яка над нею пилинки здувала. Ось вам і вся різниця між невісткою і донечкою.

Та моя розповідь сьогодні саме про те, як моя свекруха ще й досі піклується про Олесю, як про маленьку дівчинку. Її вона ніколи не заставляла до роботи, шанувала і оберігала.

З Іваном ми ніколи не економили на подарунках для батьків.

Ніні Миронівні, мамі Івана, ми завжди купляли те що вона сама собі не могла дозволити купити. А це була завжди якась потрібна річ у побуті, як наприклад помічниця скороварка, або ж якісна постільна білизна.

Та яким моє було здивування, коли я всі наші подарунки побачила у Олесі, коли приїхала навідати її новонароджене дитя.

Сама свекруха ще й досі користується стареньким чайником, адже новенький, який ми їй подарували, віддала дочці. Звісно що неприємно мені було все це побачити і дізнатись.

Та я й не знала, як мала реагувати на все побачене.

Своєму Івану я навіть не хотіла нічого розказувати, лише в планах маю, як наступного разу поїду до свекрухи, то буду навмисне питати про ту техніку, яку ми їй подарували, і чи користується нею.

Нехай Іван дізнається більше про свою сестру і маму, які постійно його використовують в своїх цілях.

А ви б як вчинили?

Джерело