З перших днів спільного життя у нас із чоловіком постало питання: «У кого з нас будуть гроші»? Чоловік категорично заявив, що у них у сім’ї грошима завжди розпоряджався батько, і він також дотримується такого правила.

Я почала заперечувати, сказала, що не згодна віддавати свою зарплату чоловікові, а потім випрошувати на різні свої дрібниці. Тим більше, що купувати продукти чи, наприклад, побутову хімію припадали мені і щоразу чую питання: «А що ти збираєшся купувати? А ті гроші, що я тобі давав, що вже витратила»?

Я навіть не кажу про те, що я більше заробляю і маю ще просити свої гроші на свої потреби. Та й чому чоловік вирішив, що я не зможу розпорядитись заробленими мною грошима?

Тим більше, що його батько за ті гроші, що мати продала залишену їй у спадок квартиру, замість того, щоби вкласти гроші в будівництво житла, купив собі машину. Він сам вирішив, що така покупка важливіша.

У результаті, машина останнім часом вимагає дедалі більше вкладень. Постійний ремонт, дорогий бензин.

Те, що їздити на роботу машиною не економно, він не замислюється, зате йому комфортно, хоча це з’їдає майже половину його зарплати. А живуть вони, як і раніше, в однокімнатній квартирі, це його теж не хвилює.

То який приклад може він дати своєму синові у плануванні сімейного бюджету? І після чергової сварки ми вирішили, що кожен розпоряджатиметься своїми грошима сам.

На продукти та комунальні платежі складаємося порівну. Але маю таке відчуття, що ми не сім’я, а сусіди.

Я поки що навіть не хочу через це заводити дітей. Ми не плануємо разом покупки, а якщо мені не вистачає іноді на покупку одягу, то позичаю у подруг, але не у чоловіка. Чим має закінчитись таке спільне життя не знаю, але боюся, що погано.

КІНЕЦЬ.