Наша головна сімейна проблема – це молодший брат мого чоловіка. Чоловік зі своєю сестрою дбають про нього досі так, ніби він все ще той маленький хлопчик, який залишився без батьків. А цьому молодшому братові, на секундочку, вже двадцять п’ять років, настав час перестати його так опікувати. Але як це донести до чоловіка, я не знаю.

Мій чоловік, Діма, найстарший, є ще сестра Даша, вона середня і наймолодший брат Денис. Сім’я у чоловіка була нещасливою.

Мати рано овдовіла, батько Діми та Даші загинув у бійці, і жінку понесло по вибоїнах. Коли чоловікові було п’ятнадцять, а його сестрі тринадцять, їхня мати зійшлася з чоловіком.

Подробиці чоловік не розповідав ніколи, для нього ця сімейна історія досі є найболючішою темою. Тому я все знаю не точно.

Чоловікові було шістнадцять, коли з’явився Денис. А ще за три роки не стало у Дениса ні батька, ні матері.

Чоловік звалив обов’язки старшого у сім’ї. Кинув одразу навчання, оформив опіку, став головним здобувачем. До дітей справи не було нікому. Рідня Дениса по батькові безпробудно пила, а по маминій лінії залишилася бабуся вже не при своєму розумі, і мамина старша сестра, яка цю бабусю до себе забрала. З дітьми сестри вона спілкуватися не хотіла.

Юності у чоловіка не було, він робив все, щоб забезпечити сестру та брата. Даша ж заміняла молодшому братові матір. Теж хотіла йти працювати, але Діма на правах старшого наполіг, щоб вона вивчилася на якусь спеціальність.

Даша вчилася, доглядала молодшого брата, а Діма працював і всіх забезпечував. Навчав сестру, разом вони підняли на ноги брата.

Але якщо Діма та Даша виросли нормальними людьми, то Денис став розпещеною дитиною. Це не дивно, якщо йому все дитинство все сходило з рук, адже він такий бідний хлопчик залишився без батьків.

Ми познайомилися з Дімою, коли йому було вже за тридцять. Денис був вже повнолітній, Даша сама стала мамою двох дітей, а ось у Діми до мене серйозних стосунків не було. Йому було ніколи, він виховував брата. Сестра теж у цьому брала участь, але їй доводилося розділяти увагу і на свою сім’ю, а ось Діма був занурений у життя брата з головою.

Мені Денис не сподобався. Він байдуже ставився до всіх, вважав себе найрозумнішим і абсолютно не відчував подяки до брата і сестри, які його виростили. Іноді навіть примудрявся пред’являти через те, що його не віддали до дитячого будинку. Там йому були б належні пільги та квартира від держави.

Але Діма все це терпів, списуючи такі висловлювання брата на юний вік та складне дитинство без батьків. Хоча якщо порівняти всі розповіді Даші та Діми, то їх молодший жив набагато краще, ніж багато дітей з повних сімей. Над ним тремтіли, віддавали все найкраще і не лаяли.

Денис звик, що всі проблеми за нього вирішують, а самому йому напружуватися не доводиться. Сестра прибере та нагодує, брат дасть грошей. А якщо раптом він перегинав ціпок і його таки починали лаяти, то одразу ж згадував, що він сирота. На цьому зазвичай вся лайка і закінчувалася.

Мені не подобалося, що Денис постійно був присутній у нашому з чоловіком житті. Він був вже студентом, який сам міг би вирішувати свої справи, але той тягарем висів на шиї брата. Сестра особливо допомагати не могла, сама сиділа у декреті.

– Я не можу його зараз кинути, йому треба закінчити університет, тоді я зможу видихнути, – пояснював мені чоловік, коли отримував незадоволення з моєї сторони за чергову переведену братові суму.

Сам він освіту так і не здобув, але це не заважало йому непогано заробляти, ставши чудовим оздоблювальником.
Чоловіка я люблю, тому зчепивши зуби терпіла і вічно бідного Дениса. Думала, що стане легше. Коли молодший навчався на останньому курсі, у нас з’явилася дитина, і стало важче.

Я в декреті працює один чоловік, а його ще й молодший братик без сорому доїть. Тримати себе в руках у мене виходило не завжди, ми часто скандалили.

– Розумію, тяжко, але потерпи ще трохи. Зараз Денис відучиться, влаштується на роботу і все буде нормально.

Але вже Денис відучився, йому двадцять п’ять років. А нормально так і не стало. На роботах він не затримується, живе на втіху, бо знає, що брат і сестра не дадуть йому голодувати й комуналку сплатять. Так-так, комуналку теж.

Ми із чоловіком живемо на моїй території, Даша на території її чоловіка, а Денис у батьківській квартирі, за яку брат із сестрою платять комуналку. Хоча квартира по частинах поділена на трьох.

– Зараз у всіх складний період із роботою. Він же не сидить на місці, а щось шукає, – захищає брата чоловік.

Я знаю, як він шукає. Раз на три місяці на місяць кудись влаштується, щоб удати роботягу, а потім скаржиться, як там все погано, він там не може, і звільняється. Щоб наступні три місяці знову сидіти на шиї брата та сестри.

Не знаю, як там справляється чоловік Даші, але моє терпіння вже закінчується. Я втомилася постійно слухати про бідного Дениску, якому чоловік повинен допомогти. У нас є свій син, якого треба ставити на ноги, а тато у нас все ще носиться зі своїм дорослим і нахабним молодшим братом, який цим користується без якихось мук совісті.

Виходу я не бачу, лише розлучення. Але я кохаю чоловіка, не хочу руйнувати сім’ю. А як випхати з цієї родини нахабного Дениса розуму не докладу. Боюся, що далі буде тільки гірше, адже він може одружитися і завести дитину, тоді грошей потрібно буде ще більше.

КІНЕЦЬ.