Я знаю Мілану з дитинства, разом із її батьками, які жили у скромному старому будинку. Коли вона росла, я часто віддавала їй свій старий одяг.

Нещодавно я побувала в її новому будинку, і контраст був вражаючим. Її будинок являв собою розкішну двоповерхову будівлю з полірованими дубовими меблями, блискучими стінами та сліпучими люстрами, обгороджену високим цегляним парканом і сталевими воротами.

Мілана, здавалося, була задоволена моїм подивом. Я похвалила її чоловіка за таку розкіш. Вона швидко виправила мене, заявивши, що його успіх – це заслуга її керівництва.

Вона розповіла, що без неї чоловік був безпорадний, не міг знайти елементарних речей, таких як ложка чи шкарпетки. Поки ми балакали за чаєм, приїхав її чоловік.

Мілана відразу розкритикувала його лисіючу голову і слабке здоров’я. Її зауваження здавалися різкими та непотрібними.

Вона продовжувала принижувати його в його присутності, кажучи, що їй доводиться справлятися з усім самим. Її чоловік тим часом усміхався і погоджувався, хвалячи здібності Мілани .

Але тут Мілана приголомшила мене зізнанням, сказаним пошепки, щоб чоловік не почув : у неї є гарний коханець на ім’я Павло!

Вона показала мені фотографію і похвалилася, що її чоловік нічого не розуміє та залежить від неї. Ідучи з дому Мілани, я відчувала себе пригніченою, обтяженою її таємницею.

Я задумалася, чому деякі люди, як Мілана, які здаються невірними та маніпулюючими, часто зустрічають людей, відданих до останньої краплі та цілеспрямованих.

Це була тривожна думка про складність і несправедливість стосунків і життя в цілому.

КІНЕЦЬ.