Альбіна мріяла жити в селі.

Вона мріяла про це, коли лягала спати, сидячи на роботі.

– Як сказати чоловікові про моє бажання, – думала вона.

– Ну хай я народилася в селі, а Микита міський.

Бабуся залишила мені будинок у спадок. Я спочатку особливо й не думала про таке, просто припускала, що на пенсії може й попоратися на городі, як дачу будемо тримати цей будинок…

Не дарма ж мені бабуся завжди казала:

– Тягне до землі і тебе потягне.

А я сміялася. Скаже теж…

…Якось Альбіна цілий день поралася на кухні. Вона накрутила на вечерю голубців.

Ось і її Микита прийшов з роботи.

– Ох, як смачно пахне! – з порога гукнув він. – Мої улюблені голубчики!

Микита помив руки й зайшов на кухню. Вони сіли вечеряти.

Альбіна сиділа задумлива і майже не їла. Чоловік помітив задумливість дружини і запитав:

– Алю, – так він її ласкаво називав. – Про що ти думаєш? Ти чого літаєш у хмарах?

– Та не літаю я в хмарах! – відповіла дружина.

– Ну я ж бачу, що ледве длубаєш вилкою в тарілці, давай кажи…

– Микито, навіть не знаю, я думаю не сподобається тобі моя мрія, – сумно промовила Альбіна.

Микита застиг, здивовано дивлячись на дружину.

– Ти ще не сказала, а вже так думаєш, слухаю тебе уважно.

– Мені спало на думку, навіть не так, у мене з’явилася мрія, ось так правильніше сказати, – чоловік здивовано підняв брови вгору.

– І, що за мрія?

– Мені хочеться жити у селі. У нас є там будинок моєї бабусі, він міцний. Село від міста зовсім недалеко, вісім кілометрів всього. Ми на машині і… – чоловік не дав їй договорити:

– Алю, ти це серйозно?! Ти розумієш, я вже пів року про це думаю, але не знав, як тобі сказати! Думав, тобі не хочеться сільського життя. Говоритимеш, давно поїхала з села і повертатися туди не хочеш.

Обидва сиділи і дивилися один на одного, не вірячи своїм вухам. Альбіна навіть припустити не могла, що Микита теж думав про це.

– Микито, ти це серйозно, чи жартуєш з мене?

– Звісно серйозно! Я маю можливість вибудувати гарний будинок, великий, я ж будівельник і працюю в будівельній компанії. Будматеріали нам обійдуться дешевше. Але зараз не про це… Я навіть не мріяв, що ти погодишся.

– Микито, я така рада, – скочила дружина і давай цілувати його в щоки. – А що, Арсеній наш одружився, а ми можемо поїхати в село. До пенсії вже все там налагодиться, і відпочиватимемо на свіжому повітрі. Як я тебе люблю, мій Микитко!

– Яке до пенсії, будинок збудуємо швидко, обов’язково великий, впорядкуємо, підключимо газ і житимемо, – мріяв Микита.

Так і вирішили. Микита розгорнув бурхливу діяльність з будівництва будинку. Альбіна його підтримувала і на вихідні теж виїжджала з ним до села. У травні посадила дещо по дрібниці подалі від будівництва наприкінці городу, от і копалася поки що на маленьких грядках.

У селі місцеві жителі їх знали, вони часто відвідували бабусю Олену, коли вона була жива. І тепер раділи, що на місці старого будинку росте новий.

А вже як рада була сусідка Тетяна, чия хата була поряд через паркан. Навіть її чоловік Степан іноді приходив і допомагав на будівництві просто так щиро. Тетяна з Альбіною ще з дитинства дружили, Тетяна на два роки була старша за сусідку. У дитинстві разом ходили до школи, бігали на річку, по ягоди та гриби.

Будинок збудували, розпочалися внутрішні оздоблювальні роботи. А у дворі будинку вже була свердловина, збудували нову кухню, поряд із будинком гараж великий на дві машини. Альбіна їздила своєю невеликою машиною, а чоловік на крутому джипі. Але домовилися, що у дощову погоду та снігову Альбіна на роботу і назад їздитиме з чоловіком.

Нарешті на третьому році будівництва будинок був готовий. Радість була у чоловіка з дружиною й гордість. Власний котедж, та ще й упорядкований. Тетяна часто приходила і по-доброму заздрила, приносила молока, у неї була корова, велике господарство, часто жінка балувала сусідів своїми пишними пирогами.

– Таню, які ж у тебе смачні пироги виходять, ти вже нас розбалувала.

– А я і тебе навчу, теж будеш пекти такі самі, – сміялася сусідка.

– Ну не знаю, Таню, у тебе руки якісь особливі, все одно не виходять у мене такі.

– Ой, Альбіно, які твої роки! Я майже з дитинства пироги печу, мати мене навчила, шкода рано пішла вона. Мабуть, як знала, що треба мене раніше привчати до домашнього господарства. І я їй звісно вдячна.

У суботу сусіди збиралися ввечері на подвір’ї у Микити та Альбіни. Він збудував велику й гарну альтанку, обладнав мангал. Ну все, як і годиться, от і смажили шашлики, коптили рибу. Тетяна щоразу захоплювалася їхніми посиденьками:

– Боже мій, як же ж нам пощастило із сусідами. Альбіно, я й не думала, що ти раптом повернешся сюди. А в твого Микити руки золоті, хоч і міський ти мужик, але багато чого вмієш робити, все в тебе виходить.

Якщо із сусідами через паркан пощастило їм, то із сусідом через дорогу від їхнього будинку не пощастило.

У хатині, яка вже покосилася, жив Олег, який був нечистим на руку.

Але мабуть нічого його життя не навчило, тягнув усе, що погано лежить.

Односельці не раз самі з ним сварилися, але він продовжував. Не працював, у місті в нього були дружки, все швидко відвозив туди на напіврозваленому мотоциклі, що залишився ще від його батька. Там йому давали грошей, і він гульбанив з Петром, той жив у кінці села.

Коли збудували гараж Микита швидко наповнив його інструментами, залізяками, якимись запчастинами, тачку там зберігав і навіть металевий сейф невеликий, порожній, звісно.

Якось влітку поїхали у відпустку Микита з Альбіною, попросили проглянути за будинком Тетяну. Та теж працювала, чоловік у полі на тракторі.

Цей Олег дізнався, що сусіди поїхали у відпустку і задумав залізти у їх гаража. Він з вікна підглядав, як Микита щось тягає у гараж. Якось вийшло у нього і пробрався він туди, дещо виніс. А рано-вранці односельці чули, як Олег погнав у місто на мотоциклі, проїхав ним сільською вулицею.

– Ну, точно знову щось взяв, – подумали, хто чув його мотоцикл.

Односельці знали, що той просто так у місто не їздив. Поїхати то поїхав Олег у місто, вже вечір був, але так він і не повернувся.

А наступного дня селом пройшла чутка, що Олег на своєму старенькому мотоциклі опинився на узбіччі, коли повертався до села.

Поки розібралися хто він, прав і документів звісно у нього при собі не було.

Тому ранком у селі з’явилася люди у формі, вони й повідомили все. Односельці підтвердили, що він живе в їхньому селі і показали будинок і навіть висловили свої міркування щодо того, чому поїхав до міста Олег.

Через деякий час Тетяна виявила, що у сусідів на гаражі зламано замок і залізні двері просто прикриті.

Незабаром повернулися Микита з Альбіною і підтвердили, що з гаража дещо винесли. Всі одностайно вирішили, що це Олег, а більше нема кому.

Увечері сиділи сусіди у Микити у дворі, того дня пройшли поминки Олега, ховали всім селом, нікого в нього не було з рідних. Тетяна сказала:

– Хоч і не говорять погано про покійного, пробач мені, Господи, – перехрестилася вона. – Але як прожив своє недолуге життя Олег, так і поховали його тихо, ніхто за ним і не плакав.

А він же ж багато кому насолив, але люд таки скинувся, поховали. Ось і повернувся до нього бумеранг, – чоловік її теж погодився з нею.

Степан сидів мовчки, а потім сказав:

– Справді, бумеранг існує. Пам’ятаєш Таню, як будинок моєї матері спалахнув?

– Пам’ятаю, – підтвердила вона, а Степан розповідав:

– Мій молодший брат Іван познайомився з жінкою, вона була розлучена з дитиною. Приїхала до нас у село звідкись і працювала у нашому магазині продавчинею.

Дуже вже сподобався їй мій брат, той ще не був одружений, він набагато молодший за мене.

Та й брат був звісно небайдужий до Віри. Брат працював агрономом і вони зустрічалися.

Віра сподівалася, що незабаром стане його дружиною і вже додому ходила до моєї матері.

Але тут сталося нещастя, заслабла моя мати. Ми з Тетяною її відправляли у лікарню, а вона не хотіла. Та ще й сварилася. Ну й не стало її вночі…

– Ну як же ж так, Степане, а ви чому не наполягли? – запитала Альбіна.

– Ой, Альбіно, просто треба було знати мою свекруху. Нікому й ні в чому не підкорялася, все сама. Отак і сталося.

– Віра тоді так підбадьорилася і вже деякі речі в будинок перетягувала до Івана, він же ж сам залишився.

Вирішила стати хазяйкою в будинку. Але вона одного не знала, що Іван її не любив. Незадовго до відходу моєї матері в село повернулася Олена, перше кохання Івана, теж розлучилася в місті і приїхала сюди, влаштувалося бухгалтеркою.

Жила зі своїми батьками. Ось тут наш Іван розцвів, очі сяяли, ходив задоволений, почав зустрічатися з Оленою.

В результаті справа йшла до весілля. Віра звісно затаїла злобу на нього й Олену. Розпускала плітки про них, намагалася перетягнути односельців на свій бік. Але сама не розуміла, що тут у селі вона чужа, а Олена своя, тут народилася й виросла. Тому на плітки Віри ніхто не звертав увагу.

Якось уночі спалахнув будинок Івана, той був у хаті один, іноді залишалася в нього Олена, але вона ще не переїхала до нього.

Добре, що сусідові навпроти не спалося, було літо і він вийшов надвір, глянув на будинок Івана, а від нього метнулася жіноча тінь і втекла в темряву. А від будинку Івана вже валив дим.

Сусід швидко схопив відро з водою, і підбігши до вікна голосно постукав. Іван вискочив на ґанок в чому був.

Піднялася метушня, всі бігли з відрами і вдалося впоратися самотужки.

Хата попсувалася не дуже. Сусід Івана, звісно, розповів усе, що бачив, але конкретно не впізнав жінку. Але односельці всі дружно вирішили, що то була Віра, а довести ніхто нічого не зміг.

Іван з Оленою одружилися, той перебудував будинок живуть разом, вже й син спільний народився.

А Віри через рік несподівано не стало. Усі зійшлися на єдиній думці, що це бумеранг повернувся до неї. Адже вона була молода, двадцять вісім років.

Дочку забрала її мати, приїхала з міста, у місті й поховали.

– Оце так справи, – тихо промовив Микита.

– Мабуть повіриш тут у бумеранг. Здавна вважалося – не рий яму іншому, сам туди потрапиш. Ці повір’я йдуть від наших предків і треба до них дослухатися.

Довго ще сиділи сусіди, розійшлися пізно вночі.

Так і тече життя на селі, Альбіна вже вийшла на пенсію, порається із задоволенням на городі, розводить квіти.

А Микита ще працює.