Виросши в селі, я з ранніх років привчила себе до важкої праці. Вирішивши переїхати до міста, коли стала дорослою, я продовжила освіту та працювала неповний робочий день, доки навчалася в інституті. Після закінчення навчання я знайшла роботу за фахом та зустріла свого майбутнього чоловіка.

Спочатку ми жили в гуртожитку, потім мріяли про власну квартиру – і ця мета була досягнута завдяки семи рокам старанної економії та наполегливої праці. Ми були в захваті від нашої нової квартири,

розташованої у зручному районі з магазинами, школою та гарним парком неподалік. Там навіть був речовий ринок із оптовими цінами, що вразило мою маму та сестру під час їхнього візиту.

Однак невдовзі через це виникли проблеми. Моя мати, вражена низькими цінами на ринку, розповіла про нього нашим сільським родичам.

Тепер у нас щотижня почали з’являтися якісь далекі родичі та односельці, і ми з чоловіком відчули себе чужими у власному домі.

Необхідність приймати гостей випливала з сільських традицій гостинності, коли відмова могла призвести до соціального катаклізму. Щоб вирішити цю проблему, я вигадала креативне рішення.

Я дала оголошення про здачу кімнати в оренду за добовою ціною та розмістила її у соціальних мережах. Коли сільські друзі просили зупинитися, я надсилала їх до цього оголошення.

На щастя, моя мати зрозуміла і підтримала моє рішення. Деякі сільські друзі критикували мене за такий підхід, вважаючи, що я стала надто міською та орієнтованою на гроші. Але це принесло мир у наш будинок, і тепер ми приймаємо тільки тих гостей, яким щиро раді.

Розмірковуючи над цією ситуацією, я думаю: чи правильно я вчинила, вдавшись до такої тактики? Чи я мала продовжувати допомагати своїм односельцям за свій рахунок? І чому ці гості самі не могли усвідомити, які незручності вони завдають нам?

КІНЕЦЬ.