Свого часу я велику помилку зробила, сама зараз все добре розумію. Сиджу, плачу, не знаю, як змінити зараз всю ту ситуацію, яку сама й заварила, що склалася в моїй родині, яку я, власними руками розвалила, не подумавши тоді добре.

А ще зовсім нещодавно я дуже зловтішався, руки потирала, думала, що все правильно зробила, а зараз такий сум на душі, соромно за свої дії. І за свою поведінку соромно, і вибачення у сина не вимолити. Загалом, почну все спочатку.

Син у мене один, я розлучилася з татом Юрка, коли йому було 5 років. Батько його знайшов собі іншу і поїхав з нашого міста. Після того, ще якийсь час я жила у цивільному шлюбі з одним чоловіком, але мабуть йому таке життя набридло: на правах господині будинку я постійно йому вказувала, що він у мене живе вдома, і що йому треба робити з ранку до ночі.

Зараз розумію, що й не дивно, що він від мене пішов. Я, звісно, не дуже хвилювалася з цього приводу – мені потрібно було сина ростити свого, дати йому освіту, так що не до кохання тоді було.

Але Юрко навчатися зовсім не хотів. Відучився в коледжі на автомеханіка, послужив в армії, а потім навіть не поспішав влаштовуватися на роботу: відпочивав після служби, гуляв. Але раптом він швидко почав шукати собі роботу за фахом, причому сам.

Що сталося? А виявилося, що він просто одружується – дівчина та вже чекає дитину. Я була здивована такою новиною і стала говорити, що його нерозумним хочуть зробити: без року тиждень гуляє з цією дівчиною, і раптом тут така новина. Явно не його дитина. Але він впевнений був, що це його дитина.

Невістка мені відразу не дуже сподобалася – видно, що з неблагополучної сім’ї, причому багатодітної, сама якась така скромна, мовчазна та тиха. Сиділа вона з животиком на своєму скромному такому весіллі, пила лише сік та компот, дивилася в підлогу постійно.

Спочатку син з дружиною пішли жити до сватів, адже невістка боялася мене – я і справді не хотіла, щоб було дві господині в будинку моєму, тим більше за жінкою, яка чекає дитину, потрібен постійний догляд.

Але через місяць, як тільки дитина народилася, син відразу попросився до мене зі своєю дружиною та дитиною: у сватів малі діти, спати дитині не дають. А я одна, їм зі мною спокійніше буде.

Я й пустила їх до себе. І майже відразу ж пошкодувала про це: дитина мала, речі розкидані скрізь, а я люблю чистоту. Я цілий день на роботі, приходжу додому, скрізь бруд, нічого не вимито, не випрано, Ольга нічого не встигає робити.

Спочатку я все це за них робила мовчки, потім стала висловлювати своє незадоволення. Ольга постарається якось прибрати, але посуд жирний, і все якесь неохайне, доводиться все переробляти. Стала Синові докоряти, він став ображатися – мовляв, дружина ще не вміє господарювати, намагається, як може, а ти на неї бурчиш.

Мене навіть власний внук не тягнув до себе, ніяких теплих почуттів до нього я особливо не відчувала: хоч я і бачила, що він абсолютна копія мого сина, але такий крикун, що ні виспатися за ніч, ні вдень відпочити.

Все якось, на жаль, почалося саме з цього – недосипу. Приходжу на роботу ніяка, треба зосередитися над документами, а я роблю помилку на помилці, нічого не встигаю, погано все розумію.

Директор викликав до себе, сварив мене, зробив попередження, наполягав, щоб я гарно працювала і виконувала план. Я прийшла додому знову в бруд, схопила всі брудні речі, розкидані по будинку, жбурнула їх молодим в кімнату і стала кричати, щоб збирали усі свої речі і йшли з мого дому протягом 24 годин. Син намагався мене заспокоїти, але я була непохитна, мені просто дуже набридло це все. Син обдзвонив друзів, зняли вони кут у якоїсь жалісливий бабусі, поїхали на наступний день.

Спочатку я раділа, що нарешті вдома спокій і чистота: відмила квартиру, повністю її провітрила. Потім гарненько виспалася за всі вихідні. Потім вирішила зателефонувати синові, дізнатися: як вони влаштувалися – на кшталт, щоб помиритися, але в будинок все одно не пускати.

Він не брав телефон, невістка теж. Через тиждень подзвонила друзям сина. Вони мені сухо сказали, що все у них нормально, через місяць переїдуть або в гуртожиток, або в окрему орендовану квартиру. Пройшов ще місяць, син на дзвінки не відповідав, жодного разу сам не зателефонував мені.

Я до його офісу якось під’їхала в вечері, стала чекати його там. Син так само сухо сказав, що все у них добре, щоб я не хвилювалася за них.

Пішов ось ще місяць, після того. Стало неймовірно сумно мені. Бачу в соцмережах рідкісні фото сина і Ольги, свого внука. Живуть в якийсь крихітній кімнаті, без ремонту зовсім, але такі всі милі, посміхаються. Я навіть за невісткою своєю скучила, чого й подумати колись не могла.

На фото сімейна вечеря: син з невісткою їдять сухі макарони, малюк з пляшкою молока, яблука на столі і горіхи. Явно грошей немає у них. Стала писати синові – мовляв, можу грошима допомогти вам, так мені вас шкода, і взагалі – вдома сумно мені одній, може вони забудуть образи і повернутися?

Просила навіть пробачити мене, плакала. Не відповідають. Як же мені приманити їх? Я згодна і на бруд в будинку, і на крики малюка, тільки не на самотність! Цілодобово тільки і думаю про своїх рідних! Ну що мені зробити, щоб вони повернулися? Я розумію, що винна сама. Як все мені виправити? Дайте пораду, будь ласка!

Джерело