У мене зі свекрухою, Ніною Михайлівною, завжди були нормальні стосунки. Я так думаю це тому, що ми ніколи разом не жили — не було приводів для конфліктів.

Коли ми зустрілися з майбутнім чоловіком, Ігорем, він жив із мамою у двокімнатній квартирі, я — зі своїми батьками, у них теж двокімнатна.

Одружившись, ми одразу вирішили, що будемо винаймати житло і накопичувати на власну квартиру. Хай буде однокімнатна — але своя.

А потім так сталося, що не стало моєї бабусі. Спадщину ми поділили з батьками й грошей вистачило на перший іпотечний внесок на трикімнатну квартиру. І ось, ми з чоловіком щасливо переїхали нашу трикімнатну. З дітьми вирішили почекати, поки більшу частину іпотеки не виплатимо. Добре що, вік не підтискає: мені 26 років, чоловікові – 29.

Обидва працюємо, нічого не потребуємо, гроші відкладаємо на виплату іпотеки. Періодично відвідуємо моїх батьків та його маму. Загалом, ніхто в наше життя не лізе.

Але Ніна Михайлівна має рідну сестру, вона живе в іншій області. А донька її, Олена, приїхала до Києва вчитися.

Тут познайомилася з хлопцем, вийшла за нього заміж, і оселилися вони у квартирі матері чоловіка, тобто її свекрухи. Практично одразу ж, один за іншим з’явилися двоє дітей.

Ми зустрічалися з їхньою сім’єю кілька разів, але, якщо чесно, Олена мені не сподобалася.

З нею нема про що поговорити, вона якась інфантильна. У неї одні підгузки та молочні суміші в голові, а більше вона нічим цікавитися не хоче.

Я розумію – маленькі діти, але в мене теж є подруги з дітьми, та вони на хвилі життя. Не замкнули себе вдома, ми з ними іноді вибираємось то до ресторану, то до СПА. І завжди є спільні теми для розмов, окрім дітей.

Так ось, трапилася у цієї Олени біда: посварилася вона зі своєю свекрухою. Та так сильно, що та її з чоловіком та дітьми за поріг виставила. А в Олени тут із близьких людей тільки тітка, моя свекруха. І ось вона дзвонить їй і скаржиться:

– Тітонька Ніна, горе яке! Нас свекруха з дому вигнала, нам з дітьми нема куди піти.

А моя свекруха — добра душа, візьми та й запропонуй:

– Так приїжджайте до мене, поживете, доки все у вас не владнається.

Загалом, вони приїхали до неї жити. Свекруха їм велику кімнату виділила. Минув місяць, два, а в них у житті нічого й не думає налаштовуватися.

Ніна Михайлівна зрозуміла, що зробила помилку. Хоч і любить вона дітей, але життя з двома малюками в одній квартирі виявилося не легким. До того ж чоловік Олени для неї чужа людина. Їй на одній площі із ним некомфортно.

– Уявляєте, — якось поскаржилася нам свекруха, коли була в нас у гостях, — я ввечері з роботи й так ледве жива приповзаю, а тут у квартирі шум-гам стоїть. Діти кричать, Оленка ніяк не може їх заспокоїти. А тут ще її Іван завжди з невдоволеною міною ходить, ніби це я їх образила.

Я тоді тактовно промовчала. Мені здавалося, я вже розумію, до чого свекруха хилить. Так воно й сталося. Прийшла вона вкотре до нас у гості.

– Дітки, — каже, — я тут подумала й ось що вирішила: переїду я до вас, поки в Оленки з чоловіком проблеми не вирішаться. Вона ж не винна, що свекруха її такою поганкою виявилася — вигнала їх із хати. Адже у вас трикімнатна, а вас всього двоє. Нам усім місця вистачить.

– Ніно Михайлівно, — відповідаю я, — а може, справа не у свекрусі й не в самій Олені, а в тому, що вони жили разом? Я так не хочу.

У нас із вами зараз нормальні стосунки, але я не впевнена, що вони такими й залишаться після тижнів спільного життя.

– Та що ти, Юля, – запевняла мене свекруха, – нам-то з тобою що ділити? А так, як я пропоную, всім буде добре.

Але чоловік підтримав мене.

– Мамо, усім добре – це кому? Тобі, яка на старості років змушена по чужих квартирах блукати? Дружині моїй, якій доведеться свою кухню з ще однією господинею ділити? Ні, добре буде лише Олені. За таких справ вони до повноліття своєї другої дитини у твоїй квартирі житимуть. А наші всі плани псу під хвіст!

Ніна Михайлівна образилася.

– А тобі Оленку не шкода? — спитала вона сина.

– Ні, не шкода, – відповів Ігор. — Вони з чоловіком дорослі люди, самі вже мають двох дітей. Настав час навчитися свої проблеми вирішувати, а не жити за чужий рахунок.

– Але Олена в декреті, а чоловік її так мало заробляє, їм нема на що квартиру винаймати, — продовжувала свекруха.

– То нехай Олена з родиною їде до своєї мами, — втрутилася я. — Чого вони до вас на голову впали?

Свекруха мої ці слова проігнорувала, тільки косо на мене подивилася, мовляв, чого в справи сімейні втручаєшся. І знову повернулася до сина.

– А мене тобі не шкода? — спитала вона.

– І тебе не шкода, – відповів Ігор.

– Ти сама розуміла, на що йшла. А вирішується ця ситуація просто: даєш їм два тижні, і нехай вимітаються з твоєї квартири самі свої проблеми вирішувати. У крайньому разі, нехай Олена йде просити вибачення до своєї свекрухи – корона не впаде.

– Які ж ви безсердечні! — кинула на прощання Ніна Михайлівна і пішла, грюкнувши дверима.

Ось так ми з чоловіком залишилися без провини винуваті. А Олена ця, молодець: мало того, що зі своєю свекрухою посварилася, та ще й мене з моєю посварила.

КІНЕЦЬ.