-Не хвилюйся, доню, все буде якнайкраще!

Батько посміхався, жартував, як міг, поки шукали для Світлани відповідну кімнату і перетягували її нехитрі пожитки.

Але дочка бачила, як йому неприємно…

І їй довелося нелегко…

Скільки разів уявляла вона собі їхню зустріч.

От батько зустрічає дочку, яка подорослішала, на пероні.

Дивується, як вона виросла, як швидко біжить час. Потім вони їдуть до нього додому. Квартира у тата велика.

Зрозуміло, знаходиться в ній місце і для дочки від першого шлюбу.

Увечері вони разом вечеряють, п’ють чай. А вранці тато завозить її в інститут і їде до себе на роботу.

Ну і що, що багато років прожили порізно? Зараз, після вступу, Світлана переїхала у місто. І не кудись, а до рідної та близької людини.

Та дійсність виявилася набагато простішою і зовсім не привабливою.

У тата нова родина. Дружина, яку зовсім не тішать зміни у їхньому налагодженому часом сімейному побуті. Двоє дітей. Обоє хлопчики. І обоє ніяк не хочуть визнавати у Світлані свою старшу сестру.

Під час вечері, Інна, нова батькова дружина, уважно розглядала Світлану. Від цього дівчині було ніяково.

Потім вона раптом відвела чоловіка вбік і тихо щось зашепотіла.

Світлана зрозуміла – говорять про неї.

-Вона що, залишиться у нас на ніч? – почула вона.

– І де ми їй постелимо? У себе, чи з хлопчиками? Зовсім не думав, коли до нас її кликав. У нас не готель!

Світлана не вірила, що це відбувається насправді.

Батько зніяковів і попросив Інну говорити тихіше. Та тільки пирхнула у відповідь.

-Ну ось, мені тепер у власній хаті й рота не можна відкрити!

Світлані захотілося піти. Але куди? Чуже місто, чужі люди довкола.

-Дочекаймося ранку, я щось придумаю, – попросив батько, намагаючись не зустрічатися з дочкою поглядом.

Їй постелили на кухні, на маленькому дивані. Засинала вона важко. Нове місце. Нові, не надто привітні родичі. Втрачений, безвільний батько. Не таким вона собі його уявляла.

Занадто голосно цокав настінний годинник. Але втома брала гору і Світлана заснула…

…Вранці вони з татом поїхали в інститут. Потім знайшли їй кімнату в якоїсь бабусі. Батько, затягнувши речі дочки, розплатився з хазяйкою і полегшено зітхнув.

-Дочко, ну ти дзвони, якщо що…

Вона подзвонила через кілька днів. Тато був зайнятий на роботі. Швидко запитав, як справи, і поклав слухавку. Дзвонити йому ввечері Світлана не стала. Напевно, неприємна Інна десь із ним поблизу.

А Світлані так хотілося розповісти, як чудово в інституті, як їй поталанило з викладачами…

А ще в неї скінчилися гроші. На останні вона купила зошити й продуктів на тиждень. Маму непокоїти не хотілося. Вона зараз заслабла, усі гроші на процедури йдуть.

Місяць пролетів непомітно.

-Голубонько, коли ти за кімнату платити будеш? – запитала старенька, поки Світлана пила вранці на кухні чай з бутербродом.

Масло з ковбасою закінчилися, на один бутерброд тільки й вистачило.

-А тато вам тільки за місяць віддав? – Світлана розуміла, що, швидше за все, доведеться повернутися додому.

Їй нема чим платити за проживання. І продукти купувати теж більше нема за що.

-Зараз я йому зателефоную, – сказала вона, набираючи номер батька.

-Світлано, все гаразд? Я не можу говорити, трохи зайнятий, я на роботі. Давай увечері я сам подзвоню?

Весь вечір вона чекала. Але довгоочікуваного дзвінка так і не було. Світлані хотілося маминого супчику й курячих котлеток. А ще хотілося бути хоч трохи комусь потрібною у цьому місті…

Вона майже заснула, коли в кімнату тихо постукала хазяйка.

-Ходімо вечеряти, я млинців напекла, – покликала вона Світлану.

-Дякую, я не голодна, – сказала вона.

-Нічого, перекусимо трохи. Чаю поп’ємо. А то мені нудно, – не відставала бабуся.

Після другої чашки ароматного чаю Світлана вирішила зізнатись:

-Я, мабуть, скоро з’їду. Чи дозволите мені ще кілька днів пожити? Правда, грошей немає.

-Ти начебто вчитися приїхала? – строго запитала господиня.

-Так, але в мене закінчилися гроші. Мама слаба, а тато… У нього інша родина…

-Те, що в тебе з грошима проблема, я вже зрозуміла. Але не можна так швидко здаватися. Чуєш? Руки, ноги є голова на місці. Значить, сама зможеш заробити.

У нас у сусідньому під’їзді Зоя Петрівна якраз шукає когось із її собачками гуляти. А ще в мене на пошті знайома працює.

Я з нею домовлюся, вечорами пошту допомагатимеш розносити. За проживання з тебе не братиму. Живи так. А на хліб із маслом собі заробиш.

-Але ж як… – розгубилася Світлана.

-Я теж, коли в місто з села вчитися приїхала, була зовсім одна.

Мені тоді жінка одна допомогла, прибиральницею у технікумі працювала, де я вчилася.

Місця в гуртожитку не було, вона мені на якийсь час і дала притулок…

Нічого, якось воно буде. А поки що допивай чай і спати…

…І Світлана таки закінчила навчання, влаштувалася на хорошу роботу і з лишком віддячила добрій хазяйці.

А батько… Про батька вона більше не згадувала…