Через півроку після знайомства з майбутнім чоловіком ми з ним вирішили переїхати жити в іншу область.

Не сказати, щоб у нас тут було погано. Просто і йому, і мені робота не подобалася. Жити доводилося на оренді. Ніщо тут нас не тримало. Хотілося все почати з нуля, а у більшому місті можливостей для цього більше.

До моменту переїзду маму свого хлопця я бачила кілька разів. Тоді вона мені здалася веселою та дуже активною жінкою. Свекруха на місці сидіти не вміє. Постійно підривалася, щоби щось комусь подати, покласти чи принести.

А потім ми переїхали. Нове місто, інший темп життя. До того ж, треба було влаштуватися на новому місці, знайти роботу. Кілька місяців ми навіть не приїжджали на свою малу Батьківщину. З батьками спілкувалися лише з відеозв’язку.

Через рік, коли стало очевидним, що справи у нас налагодилися, мої батьки запропонували допомогти нам з покупкою житла. У тата свій невеликий бізнес. Він уже допоміг купити квартиру моєму старшому братові, тому вважав за свій обов’язок і дочці теж допомогти.

Але батько дав лише частину грошей, решту ми оформили в іпотеку. На той момент ми вже були одружені. Вибрали простору двокімнатну квартиру в новобудові. І почали чекати, коли ж ми нарешті переїдемо у своє житло зі зйомного.

Коли будинок здали, і у нас з’явилася можливість переїхати, свекруха взяла на роботі відпустку. Вона колись у молодості підробляла тим, що білила стелі та клеїла шпалери. Мама чоловіка запевнила нас, що допомагатиме нам із ремонтом.

Свекруха живе на зарплату та іншої можливості допомогти у неї немає. Мабуть, їй було трохи ніяково від того, що вона не змогла вкластися в покупку квартири, як це зробили мої батьки.

Але нам не терпілося переїхати у свої квадратні метри. Тому відпустки мами ми не дочекалися, а почали перетягувати свої речі ще до її приїзду.

Коли приїхала свекруха, ми жили у новій квартирі. Спали на надувному матраці. Меблів у квартирі було мінімум. Навіть третього табурету для свекрухи не було. Чоловікові довелося стояти, щоб мати могла сісти.

Свекруха принесла із собою тортик. Ми сиділи на кухні та розмовляли. Мама допила чай і пішла у ванну кімнату під приводом помити руки.

Ми з чоловіком сиділи на кухні. Намічали план робіт. Шпалери ми вже обрали наперед. Минуло вже хвилин з десять, а мама з ванної все не виходила. Двадцять хвилин – мами немає.

Коли минуло вже півгодини, я всерйоз занепокоїлася. Може, їй погано? Може, її від тортика скрутило, а не кожен же наважиться зізнатися у такому. Досить незручно кричати невістці з сином із туалету.

Ще якийсь час зачекавши, я вирішила все ж таки тихенько постукати свекрухи в туалет і запропонувати випити абсорбент. Судячи з тривалості перебування у ванній, свекруху все ж прихопило.

Але все виявилося куди цікавішим. Коли двері відчинилися, я виявила всі свої тюбики і баночки з кремами, що стояли на пральній машинці. Свекруха їх забрала, вони заважали їй відмивати раковину!

Виявилося, що негігієнічно виставляти зубні щітки та інші ватяні палички. Вода бризкає з раковини та потрапляє. Потрібно все прибрати!

Я почала запевняти маму, що це все тимчасово. Адже в нас навіть жодних поличок ще не прибито. Ми потім все облаштуємо. Свекруха покивала і помчала далі.

Того вечора вона переставила всі наші нечисленні меблі. Кухонний стіл, табуретки, навіть єдиній шафі дісталося. Змусила чоловіка її пересунути. Вона стояла “не ергономічно”.

Я страшенно витріщила очі на чоловіка, він тільки поблажливо знизував плечима, натякаючи на те, що ми можемо все переставити назад після від’їзду матері.

Клеїти шпалери та фарбувати стелі разом зі свекрухою мені теж не дуже сподобалося. Вона все робила по-своєму, зовсім не враховуючи той факт, що жити тут належить нам, а не їй.

Ось тоді я лише зрозуміла, що кожна сім’я має жити окремо. Формально я знала цю жінку вже майже три роки, але ж я ніколи з нею не жила, та й ремонт не робила.

Думаю, якби ми жили десь поблизу свекрухи, то вже всі пересварилися б, а так мило спілкуємося. Добре, що є відеодзвінки!

КІНЕЦЬ.