Світлану Семенівну син за три дні до Нового Року запросив зустрічати свято вдома. З ним та його дружиною.

Знаючи, що невістка не любить готувати, жінка приготувала кілька страв, запакувала у харчові контейнери та склала все в сумку. Увечері, 31 грудня, викликала таксі.

– Ну навіщо ви такі тягарі тягаєте?! – обурився таксист, її одноліток, приймаючи з рук сумку, щоб покласти в багажник. – Обережніше, будь ласка!

Там їжа, — попросила вона водія. Вони проїхали вже половину шляху, коли задзвонив телефон пасажирки.

– Артуре, сину, я вже в дорозі! Буду вчасно!

– Сказала вона в трубку.

– Мам, тут така справа… Нас у ресторан покликали. Там буде вся верхівка нашої контори. Це застілля допоможе мені у майбутньому. Бо ж не всіх працівників запросили.

Зрозумій мене правильно, будь ласка.

Від такого запрошення не можна відмовлятись. Ти попроси водія відвезти тебе назад.

– Сину, скажи, що ти пожартував. Я так довго готувалася, стільки смакот приготувала…

– Таке ось се ля ві. Не гнівайся матуся, і не засмучуйся. Я тобі потім подзвоню. Їдь додому. Веселого, передсвяткового настрою як не бувало.

Більше того, Світлана розплакалася від образи. Зрадівши запрошенню, вона й не згадала, як мінливий настрій сина.

У пам’яті спливли ще пара – трійка випадків, коли її синок так само зра джував її…

– Поїхали назад, – попросила вона водія.

– Щось трапилося, – спитав той.

– Форс-мажор, – сумно відповіла жінка.

– Знаєте що? Заберіть собі все, що там у сумці. Однією немає жодного бажання зустрічати свято.

– А що? І заберу! Але разом з вами, — весело сказав водій. Потім сумно додав: — Ви думаєте, я чому вийшов сьогодні таксувати. По тій же причині.

Не хочу цієї ночі сидіти вдома один! Поїхали до мене! Удвох зустрінемо свято. – Поїхали! – усміхнулася Світлана. І додала, — а як вас звуть… Просто зустрілися дві самоти.

КІНЕЦЬ.