Молоді мої роки, чому ви так швидко промайнули? З яким теплом я згадую про вас і як довго ви гріли мою душу.

Тоді з дівчатами ми на Андріївських вечорницях ворожили на долю.

Пам’ятаю, говорила нам одна тітка, не перестрибуйте через вогонь із нелюбом, бо це не до щастя у подружжі. А мій Микола так і не прийшов тоді.

Орест взяв мене тоді за руку і сказав: “Оскільки ми обидвоє без пари, то стрибатимо у двох”.

А потім ті записочки, які ми писали одна одній, де були різні імена хлопців. Та зранку я витягнула не Миколу, там було якесь інше ім’я, яке я навіть пам’ятати не хотіла, адже свято вірила, що нас з Миколою не розлучити.

А потім студентські роки, коханий пішов служити до армії, а я через трохи пішла на роботу у їдальню поваром. Писали один одному листи, я так його чекала.

Та останній лист мені твердо дав зрозуміти, що Микола більше не належить мені. В його серці інша і він навіть не повернеться додому. Залишиться із нею жити там, на чужині.

Мама мене заспокоювала, що так буває у житті, а я ще зустріну своє кохання. Значить Микола не моя доля, а мені присуджений інший.

Потім ті стосунки із Сергієм, я навіть подумки дозволяла собі думати, що закохалась. Такий статний і впевнений в собі, іноді я навіть погляду його соромилась. Весілля ми зіграли скромне, адже я вже тоді була при надії нашим первістком.

І хоч Сергій говорив мені образливо, що наш шлюб тримається завдяки цій дитині, я все ж таки вірила, що скоро він зможе мене покохати, як жінку.

У нас народився син, Сергій тоді працював у лісництві. Ті постійні переїзди, зустрічі з поважними людьми.

Я й немала часу на дитину, сину чоловік оплачував няньку, а я займалась приготуванням столів, готувала найсмачніші страви. Все завжди мало бути на вищому рівні, адже потрібно було справити враження на партнерів. Мій чоловік завжди хотів бути на висоті.

Через три роки у нас народився ще один син. Ось тут я побачила справжню батьківську любов.

Нам вже тоді надали власне житло і постійне місце роботи. Як дивно мені було спостерігати, коли чоловік з роботи рвався до синів, хотів з ними проводити час, вони разом гуляли, складали конструктори і грали у футбол.

Та різницю було видно неозброєним оком. До старшого сина чоловік відносився строго, постійно говорив йому, що ти дорослий і завжди маєш уступати брату. Наказував його за неправильні вчинки.

А молодшого балував всіма можливими способами: “Він же менший, йому можна все”. Так і зростали наші хлопці, між якими завжди було видно ту різницю.

Старший Антон такий серйозний, вчився на відмінно в школі. А молодший Максим трохи шалапут, проте любимчик в татка. За погані оцінки тато його ніколи не лаяв.

Виправдовував тим, що не все в житті залежить від оцінок. Та життя все згодом розставило на свої місця.

Антон став військовим, створив свою сім’ю, покинув батьківський дім. Де не любив особливо приїжджати. А Максим, ще добряче наробить дурниць. Різного роду ігри, дівчата…

А потім дорожня пригода, через яке був вимушений втекти із країни. Тоді ніхто не постраждав, лише попались ми не на тих людей. Які постійно вимагали від нас кошти.

Майже всі наші збереження тоді пішли. Та ми не шкодували ні про що, адже рятували нашого синочка. Там, далеко за кордоном, син і створив сім’ю.

Наше з чоловіком серце було спокійне за обидвох хлопців. Максим нам часто телефонував по скайпу. А ось Антон не дуже полюбляє ці телефонні розмови, так з рідка навідувався до нас, і то не на довго. Завжди було таке відчуття, що він хоче чим по швидше утекти.

Так ми з Сергієм і залишились у двох. Тепер як ніколи ми маємо багато часу щоб провести разом.

Життя наче почало набирати нові оберти. Ми стали ближчі і зрозуміли вартість один для одного. Я наче зараз відчула, яка потрібна і дорога для свого чоловіка.

Він часто мені говорить, як він мене любить, купляє мені фрукти і переживає за моє здоров’я. Як довго мені довелось чекати на своє кохання.

Тепер я вже знаю, як це. Бо все життя наче проживала з нелюбом.

Та молоді роки не повернеш назад і почуття вже не ті… Є старість, яка лякає нас своєю самотністю і тому ми так боїмося втратити один одного…

Джерело