Бабусі Михайла не стало. Йому ще ніколи не було так важко. Він давно перетворився з маленького хлопчика на чоловіка, але чомусь усередині жила впевненість, що з бабусею нічого статися не може. Бабуся вона завжди поруч.

У дитинстві, коли живеш у неї все літо. Коли рано-вранці перший сонячний промінь пробивається крізь закриту фіранку і не дає знову заплющити очі. І тебе охоплює чудове почуття свободи, усвідомлення того, що попереду три місяці без уроків, оцінок і набридлих “треба”.

А бабуся, обіймає і питає:

– Що, Михайлик, до лісу підеш зі мною? Тоді поспішай, доки без нас усі гриби не зібрали.

І захоплення від знайденої сімейки тендітних жовтих лисичок або липких маслюків у товщі сухих соснових голок.

– Бабуся, у мене більше! Дивись скільки!

І несподіваним подарунком – високий кущ, усипаний запашною лісовою малиною, від якої пальці та губи стають липкими та солодкими.

В юності, коли приїжджаєш після сесії і, з насолодою потягуючись, валяєшся до обіду в ліжку. І тільки запах гарячих млинців переконує тебе йти на кухню, де на столі полуниці, холодне молоко, стопка акуратних рум’яних млинців у тарілці та сметана у коричневій глиняній мисці. І ромашки у такому ж глиняному, як і миска, горщику.

Бабуся дуже любила квіти. Михайло завжди бачив їх у будинку: ромашки, дзвіночки, волошки та якісь строкаті лугові, назви яких він не знав. Бабуся збирала їх сама. Вдома дбайливо перебирала коричневими від засмаги і старості вузлуватими пальцями тоненькі стеблинки, складала один до одного, підрівнювала корінці і лише після цього опускала в глечик із водою.

Бабуся була поруч, коли він, утомившись «гульбанити» після важкого розлучення з першою дружиною, лежав у маленькій кімнаті, і йому хотілося плакати від безсилля і суму. Вона сиділа поруч і мовчки гладила його спину. Потім сказала тихенько: – У Світлани Данилівни сина не стало. А сарай не добудований залишився.

Щось клацнуло всередині. Сина сусідки, Миколу, він знав, спілкувалися у старших класах, гуляли разом. І от тепер його не стало. Молодий здоровий хлопець. А він тут розпустив нюні, душевна драма у нього. Соромно стало. – Тітка Світлано, давайте, я доробл”.

Нинішню свою дружину, Ірину, з бабусею, першою, познайомив. Тільки потім із батьками. Бабуся лише посміхнулася, обійняла, як у дитинстві: – Любите один одного? Значить, одружуйтеся. Не слухайте нікого. Серця свої слухайте.

Дивувалися раніше мама з батьком таким його із бабусею душевним зв’язком. А коли старенька занедужала, вже ніхто не здивувався, що Михайло був поряд із нею усі останні дні.

– Михайле, ви мені не замовляйте цих пам’ятників дорогих. Камінь, він холодний, тяжкий. Поставте дерев’яний хрестик. Дерево тепле. До душі воно мені.

– Припини, бабусю. Тобі обов’язково стане краще, ось побачиш.

– Ні, Михайле, я б і хотіла, але відчуваю, настав час. Ти іноді згадуй мене, гаразд.

Тепер він обіймав її, як колись вона притискала до себе його, спритного худенького хлопчика. Потім виходив на ганок і плакав, ніби намагаючись прогнати щось нехороше, що неминуче наближається.

– Хлопці, зробіть хрест. – попросив він, коли зрозумів, що не зміниш вже нічого.

– Вибирай. Дивись їх тут скільки.

– Ні. Зробіть. – наполягав він. – Не треба всіх цих прикрас. Нехай буде найпростішим. Тільки світлий, чуєте. Світлий та легкий.

І додав тихіше:

– Бабуся моя такою була.

Чоловіки переглянулися.

– Зробимо.

І місце він вибрав сонячне, відкрите. І сказав щоб вінки не купували. Попросив своїх:

– Живі квіти привезіть.

Наступного дня після поминок дбайливо посадив у машину до батьків вагітну дружину.

– Ви їдьте. Я приберу все, будинок зачиню і теж приїду.

– Поїхали б разом. – умовляла його мама. – Наступного разу приїдеш.

Але Ірина поцілувала чоловіка і, сідаючи в машину, тихо сказала свекрусі:

– Не вмовляйте. Нехай Михайло залишиться. Так треба.

Михайло був вдячний дружині за це. Вона розуміла і відчувала його стан і знала, як важко дається йому зовнішній спокій.

Провівши своїх, Михайло безцільно тинявся по дому. Брав у руки знайомі з дитинства речі та ставив на колишні місця. Потім, зібравшись, взявся до справи. У бабусі завжди було дуже чисто. Він хотів, щоб і зараз все залишалося, як і раніше. Закінчивши, приліг і несподівано задрімав…

****

Маленький Михайлик біг квітучим луком, і ноги плуталися у високій траві. Бабуся йшла слідом і посміхалася.

– Не біжи, Михайлик, зачепишся.

– Не зачеплюся! Я вже великий!

– Великий… – Ехом відгукнулася бабуся. – Расти, онучок, здоровим та щасливим.

– А як це щасливим? – Михайлик навіть зупинився.

– Сам поганого людям не роби, живи по совісті, образи в душі не бережи, а добре довго пам’ятай. Не бійся любити, і помилятися не бійся теж. Що можеш доброго дати своїм близьким, віддай, не скупися, все повернеться, тоді і будеш спокійний і щасливий.

Він тільки хотів сказати, що все зрозумів, дивиться, а бабусі немає. Тільки трава стелиться під вітром.

Михайло розплющив очі, сів, провів рукою по обличчю. Посидів трохи, вийшов із дому…

Молодий чоловік дбайливо перебрав зірвані по дорозі строкаті польові квіти, акуратно склав стеблинка до стеблинки. Світлий дерев’яний хрестик нагадував птаха, що розкинув крила. Михайло, розсунувши троянди та хризантеми, дбайливо поклав букет на свіжий горбок.

– Дякую тобі, бабусю. За все дякую. Як ти казала: хороше довго пам’ятай? Я пам’ятаю… Пам’ятатиму.

Він розвернувся і пішов до будинку. Услід йому з ледь помітною доброю посмішкою дивилися з фотографії рідні очі.