Зовсім нещодавно я вийшла заміж і вже шкодую, що не відразу встигла помітити, що мій Михайло справжній “маминький синочок”. Ця жінка навіть взуття за ним миє, щоб син мав на ранок чисте.

Та хіба ж це не абсурд? Як мені з цим можна миритися?

Сьогодні я вже не витримала і питаю свекрухи: “Це ви взуття Михайла повимивали?”

– Так я, а що тут такого? Як жінка не хоче подбати про чоловіка, то мусить мама.

А Михайлу ще й на додачу сказала, що горе тобі буде, як матері не стане, бо дружину вибрав ліниву.

Звичайно, мене ці слова не лише зачепили, а й образили.

Як так можна з перших днів доводити сім’ю до “бурі”?

Після двох місяців спільного життя, я почала чоловікові натякати, щоб ми пішли жити окремо.

Та мій Михайло і чути не хоче, говорить, що я сама винна.

– От бери і вчися в мами, вона знає краще, як сімейне життя будувати.

І це буде мене вчити жити жінка, яка сама втекла з дітьми від чоловіка до батьків. Яка не змогла втримати свою сім’ю, а тепер береться руйнувати нашу.

Та що ж мені робити?

Я не можу просто спостерігати за своєю свекрухою, яка всі лаври складає до ніг мого чоловіка, наче він ВІП персона в нашому домі.

А я розумію, що мені потрібен справжній мужчина, який не тільки цвяха може забити, грошей заробити, а й взуття мені і своїм дітям повимивати, хоч деколи з рідка.

Але аж ніяк не чекати, що я, як рабиня, маю все сама по домі робити, тай ще й біля нього витанцьовувати.

Я також маю пристойну роботу і зарплатню і хочу щоб з чоловіком ми свої хатні обов’язки розподілили порівну, лише так в нас пануватиме злагода і любов.

Та чи можливо це? Коли поряд живе свекруха, яка всюди пхає свого носа і керує нашим життям.

Джерело