Я виховувала свого сина одна. Не можу сказати, що він був проблемною дитиною і мені було вкрай важко з ним справлятися. Складнощі були, як і в будь-якої іншої матері, але не глобальні, все можна вирішити. Однак чоловічого суворого виховання, безумовно, моєму хлопчику не вистачало.

Олег закінчив школу, 11 класів залишилися позаду. Я завжди ретельно відстежувала успішність сина, щоб він старанно вчився. І мені це вдавалося – він був відмінником. Звичайно, мені хотілося, щоб у моєї кровиночки все було добре. І я не уявляла Олега в жодній іншій професії, окрім лікаря.

Це прибутково, престижно та гідно. Я найняла найкращих репетиторів з хімії та біології, щоб син добре знався на цих предметах і склав усі іспити. Часом ми лаялися з ним, що я надто контролюю його у навчанні. І я намагалася пояснювати, що це для його ж добра.

Але Олег мені заявив, що хоче вступати на програміста, і ніякий медінститут йому нецікавий. Мені це не сподобалося, і я сказала, що він вступить на лікаря, бажає він того, чи ні. Суперечок та скандалів останнім часом було стільки, що мені не вистачило б пальців двох рук для перерахунку.

Мало того, син отримав підтримку у вигляді бабусі, і з того часу тримати оборону мені було набагато важче. Дякувати Богові, що хоч за оцінками не скотився на той момент і продовжував добре вчитися. Інакше я остаточно втратила б свій спокій.

Здаватися я й не думала, наполягала на своєму. І ось в одну із наших суперечок Олег каже: “Якщо купиш мені машину – я виконаю твоє бажання і вступлю до медичного. А якщо ні – тоді точно буду програмістом”.

Я як почула це з вуст мого сина, трохи зі стільця не впала… У вихованні я докладала всіх зусиль, щоб моя дитина виросла порядним чоловіком, який ніколи не пішов би на шантаж. Та ще й заради чого?! Ще жахало те, що жертвою ультиматуму була я його рідна мати!

Спочатку я навідріз відмовилася йти на поводу у свого чада, попри те, що я мала кошти для покупки автомобіля. Як би він не хотів бути лікарем, йому в будь-якому разі довелося б стати ним.

Зрозуміло, мене турбувала справжня мета Олега. Він справді хотів собі машину чи, все ж таки, вона йому була не потрібна? Він міг розіграти цю виставу лише для того, щоб не йти до медичного інституту, а стати тим, ким йому хочеться.

Я схилялася до другого варіанту, оскільки Олег у мене все ж таки не був меркантильною істотою, яка готова на все, аби потішити себе матеріальними благами. Ймовірно, все це було від безвиході, адже він розумів мене і мій характер, а отже, усвідомлював, що я буду непохитною і не дозволю йому піти вчитися на програміста.

Подумавши над цим, я вирішила блефувати. Підійшла до нього і сказала: “Що ж, юначе, якщо ви вважаєте, що шлях до медицини вистелений через шантаж, то так тому й бути. Я оберу вам відмінне авто та витрачу всі заощадження на цю покупку”.

Син одразу обурився: “Мам, ти що, серйозно?! Ти ж спеціально відкладала гроші мені на навчання, на орендовану квартиру, щоб я не жив у гуртожитку! Ти справді готова це зробити?!”.

Здається, він сам не міг повірити в те, що я здатна прийняти навіть такі неприємні пропозиції з його боку, аби він вступив до меду. Але, зрозумівши, мабуть, що він сам себе зариває, спробував реабілітуватися:

– Ну добре, підбери класну тачку, сучаснішу. Я не хочу на кориті їздити.

І цей шибеник єхидно посміхнувся!

Але я теж не дурна. Я узялася до виконання обіцянки. Добре, у мене був знайомий чоловік, який непогано розбирався в автівках.

Він допоміг підібрати мені недорогий варіант машини, причому абсолютно новий, із салону. Про всяк випадок я уточнила умови повернення, і мені порекомендували ретельно зберегти всі документи, якщо раптом щось не сподобається, і я захочу здійснити повернення.

Увечері Олег мав повернутися з тренування. Мій знайомий припаркував авто прямо біля під’їзду будинку, щоб воно було у всіх на очах. Я вже бачила, як мій син дедалі ближче підходив до нашого двору. Сама ж я стояла, спершись на нову покупку. Олежка, підійшовши до мене, з тривогою дивився на цю картину. А потім зірвався на крик:

– Мамо, навіщо ти це зробила? Ти її реально купила? Господи, ні! Я все одно не стану вчитися в меді, і не мрій. Сама їзди на цій тачці!

Я сама побачила стільки жалю та розчарування в очах сина, у його голосі, що мені аж стало ніяково. Моє материнське серце стислося від страху, який відчуваєш, коли у твоєї дитини трапилося лихо.

Тільки цю біду влаштувала я, і почувалася бридко. Я подивилася на ситуацію під зовсім іншим кутом і подумала, а може до біса цей медичний? Адже я дитині трохи психіку всю не зіпсувала своїми експериментами.

Невже я не переживу, якщо він не стане лікарем? Так, тих витрачених грошей на репетиторство вже було не повернути, але що вдієш? Він же все одно планував професію здобувати, та й не найгіршу.

Завдяки своєму рішенню я, мабуть, врятувала наші стосунки з дитиною. Принаймні ми майже припинили сваритися, а син вступив туди, куди йому хотілося.

КІНЕЦЬ.