Пан Мирон будував біля нас дачу для дітей, але так склалось життя, що сам тут змушений жити. На старість літ привів він в свою квартиру молоденьку дружину, яка обкрутила його, забравши все майно.

Ось він і злий тепер на весь світ, а оскільки ми сусіди, найближче до нього, то дістається нам найбільше. Так було і вчора. Гуляла я з дитиною, а він мені на зустріч, і по дорозі маску на обличчя одягає. Скільки я наслухалась. Виявляється, то я на нього пчихнула, а тепер повинна за свої гроші в аптеку бігти.

Ох і дивує мене мій сусід, що вже сили не маю вислуховувати ті його безглузді претензії.

Живу я в селі із сім’єю і щаслива, адже маю неабияку власну територію. Це і просторе подвір’ячко і садок біля хати і домашні улюбленці, а у нас їх аж двоє. Це кіт і собака.

Щоправда в селі нас деякі люди називають панами, а все через те, що ми не тримаємо господарства і відповідно не засаджуємо город.

Та ми не звертаємо уваги на всі ці балачки, нам важливо, щоб нам було комфортно і добре жити, а до чужих розмов немає ніякого діла.

Чоловік мій успішний бізнесмен, тому я можу собі дозволити і не працювати. Виховуємо ми донечку нашу принцеску Камілочку. І щасливі в своїй сім’ї.

З одного боку від нас сад, тому сусіди трохи дальше живуть, ми з ними вітаємось і це майже все наше спілкування, а з іншої сторони поряд із нами дача нашого сусіда, вже в віці пана Мирона.

Колись пан Мирон, займав якийсь високий чин на військовій службі. У нього два сина і дружина. Поряд із нами він збудував величезний будинок для одного із синів, та життя склалось по-іншому.

Сини повиростали і втекли з батьківського гніздечка жити за кордон. Так і залишився пан Мирон один, дружини не стало, так він на старості літ привів собі в дім молоду жінку, з якою узаконив відносини і прописав її у своїй квартирі.

А потім все як у кіно. Жінка молода, так обкрутила дідуся, що тепер він залишився без квартири і вимушений жити на дачі.

Та будинок ще до ладу не приведений, немає тих умов, що в місті, а на одну пенсію важко приходиться пану Мирону. Тому, мабуть, він і такий злий весь час, що інколи чіпляється нас, як своїх сусідів, без всякої на то причини.

Десь дві неділі назад наш сусід розмовляв зі мною, розпитував, чи в нас в хаті немає мишей, бо в нього їх розвелося. А ще просив, щоб я йому нашого котика позичила на тиждень, щоб той мишей повиловлював.

Та я тільки посміялась з цієї розмови, і сказала, якщо хоче мишолова, то нехай собі свого заведе. Бо наш на таке не привчений, тай мабуть він в таких умовах, як в сусіда, би не вижив.

А вчора я зустріла гуляючи з Камілкою пана Мирона, той ішов з магазину і побачивши мене почав одягати маску. Хотів сваритись зі мною, звинувачував, що то я на нього тоді при розмові пчихнула і заразила його якоюсь бідою.

Що він вже більше тижня мучиться і не може ніяк на ноги стати. Звісно, що у дідуся вже буйна фантазія. Я особливо перечити не стала, бо не схотіла інших людей привертати увагу.

Та пан Мирон не заспокоювався, а ще й почав вимагати від мене якусь моральну компенсацію. Що я маю забезпечити його ліками.

Інколи, щоб хоч якісь нормальні відносини підтримувати з сусідами, ми робимо дивні вчинки так як і зробила я.

Зателефонувала чоловіку і попросила придбати ліки від застуди, які ввечері через хвіртку і передала сусідові. Мабуть життя до такого довело людину, що маючи колись все, залишився на старості літ, нікому непотрібний.

А у вас які думки з цього приводу?

Джерело