Людмила готувалася до весілля своєї єдиної донечки, справ було чимало. Добре, що хоч чоловік у неї хороший, на такого у всьому покластися можна.

Вміє Мирон і заробити гроші, і щось пристарати за них для їхньої сім’ї. Он, будинок який звів величезний – на заздрість усім сусідам.

А коли вони ще в селі свою власну справу відкрили – ковбасний цех, то у них після того справи, взагалі, вгору пішли. Людмила навіть і не сподівалася, що в неї життя ще так круто вгору завернути може.

Іванка теж її гордість – єдина донечка виросла не лише красунею, але і неабиякою розумницею, школу з золотою медаллю закінчила, а потім сама, своїми силами, в університет поступила.

Зараз Іванка заміж зібралася, тож щаслива Людмила клопочеться, щоб цей день був найкращим у житті її донечки, і щоб ніхто і ніщо не зіпсувало їй це свято.

Людмила купувала на ринку квіточки для букетиків для гостей, як раптом відчула чийсь пильний погляд на собі. Вона повернулася і очам не повірила – це був Іван…

Не бачились вони 22 роки, відколи він її кинув, як лише почув звістку про дитину. Іван був першим коханням Людмили, зустрічалися вони таємно майже пів року, Іван обіцяв коханій золоті гори, і вона повірила, що все буде саме так, як він розповідає.

Вона вже уявляла, як в білій сукні Іван веде її до вівтаря, як вона стане його дружиною, а потім народить йому двійко дітей – синочка, схожого на нього, і донечку, схожу на неї.

Та рожевим мріям закоханої дівчини не судилося збутися, бо як тільки Іван почув звістку про дитину, то відразу сказав, що не готовий до такої відповідальності.

– Та ти ж обіцяв… Іване, та ти ж казав.., – плакала Люда, в надії, що він опам’ятається і змінить свою думку.

– Мало що я тобі обіцяв. А ти що, усьому повірила? Дівчинко моя, життя не таке просте, як тобі здається. У мене інші плани, я на заробітки їду, тому ти вибачай – роби як сама вважаєш за потрібне.

Іван поїхав з села, а прибита горем Людмила чекала на народження дитини, і з дому майже не виходила, бо боялася людського осуду.

Але, правду кажуть, що твоя доля тебе і в хаті знайде, якщо судилося. Мирон заїхав до них випадково, йому по роботі батьку Людмили треба було щось передати, і як побачив він дівчину, так відразу, з першого погляду, і закохався.

А коли ще почув її історію, то не став чекати, і зробив пропозицію Людмилі.

– Знаю, що ти мене не любиш. Та вірю, що як краще пізнаєш, то зміниш своє ставлення до мене. А якщо ні, то погоджуйся хоча б заради дитини, повір, я стану для неї найкращим батьком, – сказав тоді Мирон.

І Людмила вирішила ризикнути – погодилася, і жодного разу про це не пошкодувала. Мирон їхній донечці дав своє прізвище, а ще – справжню батьківську любов і підтримку.

Іванці вони вирішили не казати, що він їй не рідний батько. А навіщо? Так, як він дбав про неї, не кожний рідний батько подбає.

І ось тепер ця зустріч з Іваном… Людмила навіть не знала, що йому казати, коли він підійшов до неї. Та Іван почав розмову першим, бо, виявляється, він був у курсі всіх справ, що у них відбувалися.

– Я на весілля до доньки хочу прийти, – сказав він.

– Навіщо? Ти ж її покинув і знати не знав 22 роки.

– А тепер хочу виправитися. Я і подарунок маю – квартиру купив.

Людмила зблідла, і сказала, що їй треба подумати. Ввечері вона довго крутилася біля чоловіка, бо не знала, як йому правильно все подати, і не розуміла, як він все це сприйме.

– Мироне, Іван об’явився… Сам знайшов мене, каже, що доньці на весілля хоче квартиру подарувати. Що будемо робити?

Від несподіванки Мирон присів. Але він завжди був чоловіком мудрим та розсудливим, тому сказав так:

– Квартира – це добре. Від такого подарунку відмовлятися не треба, бо Іван вам винен значно більше. От тільки як донечці про це сказати?

Мудрості Мирона вистачило і для того, щоб поговорити з Іванкою і все їй пояснити.

На весілля Іван прийшов як великий пан. Перед усіма гостями він подарував молодятам ключі від квартири, із словами:

– Вітаю, донечко. Я – твій тато.

Іванка подякувала за такий щедрий подарунок і посміхнулася:

– Вам я дякую за подарунок, він нам точно пригодиться. Проте, тато у мене один, він мене виростив і виховав.

Пішов Іван з весілля доньки з низько опущеною головою, бо зрозумів, що він зайвий на цьому святі. А йому так хотілося, щоб ця красуня-наречена назвала його татом. Та, не заслужив…

Зрозумів Іван, що є речі, які навіть за великі гроші купити не можна. На все свій час, а він його втратив, і тепер уже нічого назад не повернеш…

Джерело