Ірина прибирала в квартирі, як раптом задзвенів телефон.

-Іринко, ти обов’язково приготуй свої фірмові баклажани! А ще салатик із сардинкою! – говорила в слухавку свекруха.

-Ну, Олено Володимирівно, баклажани я не можу, не сезон… – спробувала виправдатися Ірина.

-На ринку є. Сходи й купи. Невже не можна маму такого прекрасного чоловіка порадувати, – поставила крапку у розмові Олена Володимирівна.

-Купи, купи… А гроші де?! Там усе дорогуще… – пробурчала Ірина, одягаючись.

Вона вже стояла на порозі, як раптом знову пролунав дзвінок телефона. Дзвонила її мати.

-Ірочко, ти там дивися перед сватами не осоромся. Приготуй щуку запечену і курочку! Ну як ти вмієш…

І ще я хочу попросити тебе про одну дуже важливу річ!

-Ну що ще, мамо?! – Ірина вже не знала, що й думати.

-А те! Тортик свій фірмовий зроби! І щоб коржів побільше! Давай, доню, день народження не щодня буває!

Ірина йшла на ринок і злилася. Кожного року одне й те ж саме. Збери всю рідню, наготуй, на всіх… А її хтось запитав, чи хоче вона це свято? Ніхто!

Цього року вона вже благала. Сашкові сказала:

-Любий, ну давай у кафе сходимо. Хоч разочок?

-По-перше, там дорого, – почав чоловік. – А по-друге, несмачно. А ти так готуєш, смакота! Та й дешевше виходить.

…І їй тепер цілу добу на кухні поратися. Ще й треба себе в порядок привести, нафарбуватися, вдягнутися…

Хоча що там вбиратися, однаково уваги ніхто не зверне.

Усі на стіл одразу дивляться, ніби сто років не їли…

…Ранок почався із банального поцілунка чоловіка.

-З днем ​​народження, Іринко. Пробач, грошей мало було, але ось тобі подаруночок, – сказав майже байдуже він.

Іра розгорнула папір. Черговий крем від зморшок… Але вона зробила радісне обличчя.

-Дякую дуже, любий, ти мене так балуєш…

А сама з тугою подумала – невже вона у свої тридцять п’ять, виглядає такою старою, що крем треба дарувати?

Настрій зіпсувався, як і не було його…

Підбігли діти подарували кумедні малюнки, де кострубато було написано:

«Мамо, ми тебе любимо».

Хоч це трохи зігріло серце. Вона щиро їх поцілувала та подякувала.

Зітхнувши, встала і взялася за прибирання. Знає вона Олену Володимирівну, у всі кути подивиться.

Далі доготувати гаряче, заправити салати, накрити стіл…

На той час, коли гості почали приходити, їй вже хотілося бігти з дому.

Але Ірина посміхалася і приймала з подякою десяту вже салатницю та купу рушників для кухні у подарунок.

А далі все пішло, як завжди. Не обійшлося і без причіпок.

-Щось у тебе сьогодні баклажани не такі. Хрумтять на зубах. І торт низький. Коржів мало зробила? – це Олена Володимирівна таке сказала.

-Та все як завжди готувала, – різко відповіла Ірина.

Мама докірливо подивилася на неї.

-Ірина, тобі зауваження зробили. Будь ласка, прислухайся.

Ірина ледь стрималася…

Потім почалися танці. Чоловік за традицією пішов на перший танець із мамою. Потім з Іриною. Обійняв міцніше і прошепотів:

-Головний подарунок буде, коли всі підуть.

Ірина тільки зітхнула…

Їй би зараз лягти і поспати добу. Але вона посміхнулася:

-Чекатиму…

Вона проводжала гостей на сходовому майданчику.

Ситі та задоволені вони побажали їй здоров’я і голосно перемовляючись, пішли. А вона стомлено сперлася на двері.

Тут відчинилися двері ліфта і з них вийшла сусідка Анжела.

З величезним оберемком квітів і купою подарункових пакетів. Розкішно одягнена, дорогі парфуми. За дивним збігом день народження у них був в один день.

-З днем ​​народження тебе, Ірино, – прощебетала вона. – Ну як відзначила?

Ірина безнадійно махнула рукою.

-Як завжди. І тебе зі святом!

Анжела жалісно на неї подивилася.

-А ми в ресторані були. Дивись яку каблучку подарували.

І показала гарну каблучку з камінчиком.

-Гарна… – пробурмотіла Ірина.

Анжела рішуче відокремила один букет від свого оберемка квітів.

-Зі святом ще раз, – сказала вона і простягла його Ірині.

Та відсахнулася.

-Ну що ти? Не треба!

Анжела впхнула букет їй у руки.

-Треба, – сказала вона і зайшла у свою квартиру.

Ірина щасливо притискаючи букет зайшла до себе.

Брудний посуд на столі в мийці… Килим у папірцях та крихтах… Сопіння чоловіка з кімнати…

Вона сіла за стіл і заплакала…

А Анжела прямо в шубці лягла на ліжко.

-Хто сказав, що в тридцять п’ять настала старість?! Брехня! Життя тільки яскравіше і цікавіше починається! – голосно сказала вона, помилувалася каблучкою і сіла на підлогу розбирати подарунки…

А Ірина, тим часом, вирішила, що все, з неї досить. Більше ніяких приготувань і гостей. Максимум в кафе і то хіба на ювілей, який і так ще ой як не скоро…