Віктор та Соня познайомилися в інституті. Вони одразу сподобалися один одному і почали дружити. Разом сиділи на лекціях, разом обідали та вечорами гуляли містом.

Віктор закохався у скромну та симпатичну дівчину, і вона познайомила його зі своєю матір’ю.

– Мама мене ростила одна, я їй дуже вдячна, – сказала вона, представляючи Віктору Олену Миколаївну, а та, посміхаючись, обійняла дочку та Віктора.

– Ми дуже дружні із Сонею. Вона така слухняна, уважна. Сподіваюся, що тепер, коли ви пара, не забуватимете і про мене, так, донечко? – Сказала Олена Миколаївна, запрошуючи до столу.

Вони пили чай. Олена Миколаївна майже не розпитувала Віктора про його родину, а багато говорила про себе, про важкий час, коли вони залишилися самі після розлучення.

Соня мовчала, кивала головою, а потім сказала:

– Ти побачиш, яка в мене гарна мама, Вітя.

– Бачу, – сказав Віктор, – це добре, коли в сім’ї так розуміють і люблять одне одного. Але мені достатньо того, що я люблю тебе.

Соня посміхнулася, а Олена Миколаївна промовчала.

Молода пара почала бувати тепер у Соні вдома. Вони дивилися телевізор, гуляли із собачкою та ходили до магазину за завданням Олени Миколаївни.

Віктор зауважив, що коли б він не приходив, Олена Миколаївна з порога просила його щось зробити. То треба було налаштувати телевізор, то полагодити розетку, а то закріпити карниз. Іноді, як він входив, ще навіть не бачачи Соню, і не встигнувши з нею привітатися, Олена Миколаївна вручала йому песика:

– Іди поки що погуляти, а Соня готує вечерю. Прийдеш і сядемо за стіл.

Віктор почав помічати, що майбутня теща починає дратувати його своїми нескінченними дорученнями та керівництвом. Вона вирішувала за них як провести вихідні, на який фільм краще сходити, і коли їм їхати до села допомагати бабусі.

– Слухай, Соня, я хотів би поїхати з тобою у Київ на вихідні. Давай? Махнем? – Запропонував якось Віктор.

– Ні, не цього разу. Зараз треба їхати до села, бабуся чекає. Там справ повно: і город треба перекопати, і дрова скласти в сарай. Потім якось поїдемо… — Соня цілувала Віктора, і він мовчав. Але в один момент все ж таки висловився.

– Послухай, Соня, ми ж з тобою хочемо невдовзі створити сім’ю. Ти сама мріяла про це. Так? Як тільки захистимо дипломи, і влаштуємось на роботу, – сказав він.

Соня, посміхаючись, кивнула.

– Але я не бачу, щоб ти була готова до самостійного життя. Усюди керує твоя мати. Навіть нашим дозвіллям, не кажучи про тебе особисто. Тобі це подобається? – Віктор став серйозним і відхилився від поцілунку Соні.

Вона помовчала, а потім відповіла:

– Але мама хоче нам тільки добра. І потім як я можу сказати їй “ні”? Вона мене виростила, виховала, дала освіту.

– Стривай, стривай. Те саме зробили для мене та мої батьки. І для інших наших друзів також. То чи не пора нам з тобою вже самим вирішувати, як жити, та будувати свої плани? – Продовжував Віктор, – розумієш, я не почуваюся чоловіком при твоїй матері. Вона завжди керує та спрямовує. І я не знаю, якщо так буде й надалі…

Він замовк, а на очах Соні виступили сльози.

– Ти про що, Вітя? Ми по-людськи прийняли тебе до нашої родини… А ти почав з’ясовувати хто керує… Тут мати головна. І суперечки немає. А як ти думав?

– Я розумію, що у твоїй сім’ї поки що головна мати, але, коли ми одружимося, я сумніваюся, що вона не втручатиметься в наше життя. Я поважаю Олену Миколаївну, але я маю і хочу бути головним у нашій з тобою сім’ї, і ти теж, але не твоя мати. Вона розуміє це? – спитав Віктор прямо.

– Але ж ми ще не одружені. А тільки збираємося подавати заяву… – пролепетала Соня, – і потім, як я скажу їй… І що вона подумає?

– А давай у ці вихідні таки поїдемо у Київ, як мріяли. Ну, зробимо таке взаємне з тобою рішення. Як експеримент? А? – запропонував Віктор.

Соня сказала матері про подорож за три дні. Олена Миколаївна насупилась.

– Знайшли час, коли роз’їжджати. Зараз триває посадка городу. Бабуся чекає на посадку картоплі. Ото посадимо все, а потім і поїдете, – твердо відповіла мати.

– Просто Вітя вже квитки взяв, – нахилила голову Соня.

– Нічого, нехай здасть назад у касу. А він спитав, чи зручно зараз їхати? Чи ні? – підвищила голос Олена Миколаївна.

– Що? Мама! Чому він має відпрошуватись у тебе? – Розхвилювалася Соня.

– Добре, нехай їде один, а ти залишишся. І ми їдемо до села, – продовжувала сперечатися мати.

– Ні, мамо. Я його одного не пущу. Як це так? Він образиться, і потім ми давно хотіли… – Соня вже починала розуміти Віктора.

Як тільки вона сказала це, мати зі сльозами пішла з кухні до кімнати, гримнувши дверима.

– Мамо, ну що ти… – Соня намагалася заспокоїти матір, – та Бог із нею з цією картоплею. І навіщо стільки садити, якщо ми її не з’їдаємо?

– Ну, це нам видніше. Бабуся продає дачникам, ти ж знаєш, яка мала у неї пенсія. Потрібно допомагати. І ти її рідна внучка, вона виховувала тебе, і мене… – говорила Олена Миколаївна.

– Ну що ж… Тоді Віктор поїде сам. А я замість подорожі саджатиму картоплю на продаж, – відповіла Соня.

– А ти не перекручуй! Ти горя не бачила! Виросла на всьому готовому. Ми з бабусею обидві працювали, щоб ти була взута і одягнена … – говорила голосно вслід дочки Олена Миколаївна, – а твій Вітя виявляється, збиває тебе з пантелику. Ще не одружилися, а вже нічого не хоче робити. Ледар!

Соня нічого не відповіла матері. Того ж вечора вона пішла до Віктора і залишилася в нього жити. Через місяць вони розписалися і влаштувалися на роботу. Ні про яке весілля не йшлося, скромно відзначили в кафе. Мати ображалася на доньку, не бажаючи їй вибачити відхід з дому. Віктор знайшов квартиру, де вони почали жити із Сонею. А через деякий час молоді поїхали до іншого міста на перспективну роботу, де їм дали хорошу зарплатню та сімейний гуртожиток.

Соня сумувала за матір’ю. Вона часто їй дзвонила. І поступово голос матері ставав все м’якшим і теплішим. Олена Миколаївна, проливши чимало сліз і скаржачись на зятя всім сусідкам та подругам, нарешті, заспокоїлася, коли їй у відповідь відповідали:

– Що ти, Оленко, радій, що зять такий самостійний попався і дочку твою любить. Що вони поганого тобі зробили? Працюють, обидва з освітою, на хороших посадах, хоча молоді, і житло якесь є на перші роки. Молодці.

– Ну, так… Ось тільки не так я собі уявляла життя Соні і моє життя… – схлипувала Олена Миколаївна.

– Твоє життя тепер – окрема пісня, – казали їй сусідки, – звикай, хоч це й не просто. Або знайди собі чоловіка.

– Що? Ну, ні, – сміялася Олена Миколаївна, – житиму для себе. А може й онукам ще знадоблюся, аби мої сюди повернулися…

Соня та Віктор приїжджали до батьків, усі раділи зустрічам. Якось усамітнившись на кухні, Олена Миколаївна запитала дочку, чи задоволена вона сімейним життям.

– Так, матусю. Ми щасливі з Віктором. Він такий дбайливий, мені просто пощастило. Ось і малюка скоро вам народимо … – Соня обняла маму, яка заплакала від радості, – бабусі розкажи, а ми вирішили повернутися, щоб тут бабусі та дідусі допомагали онука ростити. Як же нам без вас?

Вони сиділи обнявшись, згадували дитинство Соні у селі, парне молоко, яке так любила Соня.

– А картоплю бабуся більше не садить. Майже, – сказала Олена Миколаївна, – сто картошин тільки. Ось так ми з нею ухвалили. Здоров’я у неї на це вистачає і добре. А мені купити можна. Ти мала рацію…

Через півроку Віктор та Соня вже стали батьками, і жили неподалік Олени Миколаївни, яка вийшла на пенсію і із задоволенням няньчила онука Олексійка.

КІНЕЦЬ.