В Німеччині я живу вже 12 років, поїхала спочатку туди на роботу, думала, що на рік-два, а потім вирішила, що вдома на мене і так ніхто не чекає, тож я залишаюся за кордоном. З такими думками в 36 років я розпочала своє нове життя в Берліні.

Вдома у мене залишилася старша сестра і мама. Сестра, Валентина, давно заміжня, має двох доньок. Вони жили в квартирі, яку їм свекри подарували. Я ж заміж не вийшла, чомусь не щастило мені в особистому житті. А квартиру я сама змогла собі купити, бо працювала багато і добре заробляла.

Саме на роботі, на моїй фірмі, мене і помітили німці, і зробили мені вигідну пропозицію – сказали, що якщо я переїду до них, то буду виконувати ту ж роботу, але за значно більші гроші. І я погодилася. З сестрою ми домовилися, що вона до мами нашої в село буде часто навідуватися, а я буду мамі матеріально допомагати.

Коли я тільки їхала за кордон, мама наша себе прекрасно почувала, тому не завдавала зайвих клопотів сестрі, навпаки, ще їй допомагала продуктами з села, які сама і вирощувала.

В Німеччині у мене справи пішли дуже добре, я справді стала заробляти непогано, тому завжди допомагала не лише мамі, але і сестрі, мені для неї і для племінниць нічого не було шкода.

5 років тому назад старша донька Валентини, Оксана, вирішила виходити заміж, але у них з нареченим не було свого житла. Сестра стала мене просити, щоб я віддала племінниці свою квартиру. Саме так – віддала! Вона не просто просила, щоб я впустила молодят туди, Валентина захотіла, щоб я переписала квартиру на Оксану.

– Ти ж і так не плануєш повертатися, – стала щебетати сестра. А мені перед сватами соромно. А так – ми даємо квартиру, це ж круто.

Я погодилася, приїхала додому, і переписала свою квартиру на племінницю, зробила дарчу. За це ми з сестрою домовилися, що вона догляне нашу маму в разі чого до останнього.

Минув час. Півтора роки тому сестра виїхала в Канаду, там уже рік працював її чоловік. Повертатися вони не збираються. А зараз захворіла наша мама, за нею догляд потрібен.

Я телефоную сестрі, нагадую про нашу домовленість, а вона мені відповідає, що мені з Німеччини ближче приїхати, ніж їй з Канади.

Телефоную племінниці, прошу її, щоб вона за бабусею доглянула, а Оксана мені відповідає, що це моя мама, а тому і мій клопіт. У неї зараз двоє маленьких дітей, і їй є про кого дбати.

Поки-що я знайшла жінку, яка приходить до мами, а я їй за це плачу. Але мамі потрібно, щоб коло неї постійно хтось був.

Я просто розгубилася, бо не очікувала я такого від своєї сестри і племінниці. Не знаю, що робити? Тут, на чужині, мені немає спокою, душа болить, як згадаю про маму. Вона ж нас двох виростила, а тепер, на старість, залишилася сама. Як правильно вчинити в цій ситуації?

Джерело