Мабуть, почну свою розповідь з того, що моя сім’я завжди намагалася бути ідеальною та зразковою. Такий собі традиційний осередок суспільства.

З дитинства мати стежила за моїми манерами, коли ми були поза домом. Їй було дуже важливо, щоб я була зразковою дівчинкою, ні з ким не лаялася, нікому не грубіянила, не бігала як інші діти. Я мала бути найкращою.

Батько завжди твердив, що завдяки вихованню та гарній освіті я багато чого досягну. Якщо ви думаєте, що він говорив про кар’єру, то помиляєтесь. Під цими словами він мав на увазі, що я зможу вдало вийти заміж.

Мама завжди підтакувала йому. Саме з її подачі у мене було довге волосся до попереку, повністю рожева кімната, і слухати я могла виключно класику.

Я ж відчувала, що це не моє. Це все не я. Сама не знала, яка справжня «я». Через це мені було не по собі, дивитись у дзеркало було нестерпно. Звідти на мене дивилася скута мільйоном заборон дівчинка. Дівчинка, якої хотілося позбутися.

Перший мій бунт стався років у тринадцять-чотирнадцять. Не пам’ятаю, що рухало мною, але я просто взяла ножиці та обрізала волосся до плечей. Мені стало так легко. Так, не рівно, але тієї миті з дзеркала на мене дивилася дівчина, в якій я почала впізнавати себе.

Батько був у сказі, коли побачив мене. Втрутилася мама, нагадала, що він теж був підлітком і творив божевілля. Він лише мовчки пішов до свого кабінету, а ми з мамою пішли до салону, де мені зробили гарне каре.

Весь час, що наді мною чаклувала перукарка, мама голосила, що я занапастила таку красу і все показувала мої фото всім, кому була цікава її розповідь. Слухачі теж нарікали, що я зробила велику дурість, але, якщо чесно, мені все одно було.

Це був перший крок до розкриття себе. Наступним кроком став макіяж, потай зроблений моєю шкільною подругою. Вона лише підвела мені очі і нафарбувала губи блиском, але цього вистачило. Я зробила фото на телефон, щоб крадькома милуватися собою. То була вже майже я.

Я завжди любила малювати. Щоправда, до підліткового віку це були лише незграбні каракулі. Якось я натрапила на відеоуроки з малювання. Вони швидко захопили мене, тому через деякий час я значно покращила свої навички.

Водночас у сім’ї почалися розмови про те, куди я піду вчитися після школи. Батько хотів, щоб я пішла на юриста, але мати заперечила йому.

– Не жіноча ця справа. Чого вона там навчиться? Краще у педагогічний чи медичний.

Втім, вони не поспішали. Це було літо перед дев’ятим класом, а вони припускали, що я навчатимусь одинадцять років. О, як вони помилялися.

Я вже знала, чим хочу далі займатися. Випросивши на день народження графічний планшет, я почала збирати собі портфоліо для вступу до художнього технікуму. Звичайно нудно було малювати всі ці глечики та натюрморти, але вибору не було.

Наближався кінець навчального року. Я старанно готувалася до іспитів, а батьки намагалися не відволікати мене. А я готувалася реалізувати свій план, передчуваючи грандіозний скандал.

Вони нізащо в житті не погодилися б на таке. Я передчувала, що моє рішення спричинить наслідки, тому відкладала гроші, які мені давали на кишенькові витрати. Не хотілося опинитися у результаті зовсім без копійки.

Я зважилася на розмову вже після того, як дійшли результати іспитів. Я подала документи на вступ і з дня на день чекала на відповідь. Будучи впевненою у зарахуванні, я вивалила на батьків цю новину. Говорила я чітко, аргументувала своє рішення, сподіваючись, що вони зрозуміють мене. Даремно.

Батько був похмуріший за грозову хмару, а мати зблідла так, що, здавалося, вона ось-ось втратить свідомість.

– Якщо зробиш це, не розраховуй на нашу підтримку, – категорично заявили батьки, сподіваючись, що я одумаюсь.

Вони сподівалися, що я передумаю. Результати іспитів не впливали на вступ до десятого класу, а тому я спокійно могла вчитися далі. Не передумала. Тим більше, що того дня мені надійшло повідомлення з технікуму. Мене прийняли!

Я збирала речі, адже мені надали кімнату в гуртожитку, а мама, заливаючись сльозами, просила не робити дурниць. Мені було шкода її, серце розривалася від одного погляду на неї, але я не могла зупинитися. Якби я це зробила, то назавжди залишилася б кимось, хто не Я.

Коли за мною зачинилися двері батьківської квартири, я зрозуміла, що почалося нове життя. Доросле. До кінця літа я збиралася жити у подруги. У неї батьки завжди у відрядженнях, а вона одна, от і запропонувала пожити.

Зараз, коли я вже завершила навчання, я почуваюся собою. Я та, хто може малювати проект усю ніч, а потім відсипатись. Я та, хто заробляє тим, що мені справді подобається робити. Я та, якій не треба вийти заміж, щоби чогось вартувати.

Із батьками я майже не спілкуюся. Мама іноді дзвонить мені, щоб переконатися, що я гаразд і натякає, що батько б почав зі мною спілкуватися, якби я знайшла нормальну роботу.

А я, а що я? Я проміняла золоту клітку на волю, де все залежить лише від мене.

КІНЕЦЬ.