Віру виростила бабуся. Так вийшло, що батьки дівчинки рано розійшлися і влаштували свої долі в нових сім’ях. А Віру дуже любила бабуся, котра й взяла до себе дівчинку на час, коли йшло розлучення. Віра потім недовго пожила у матері та вітчима, але за кілька років народилися брати-близнюки.

Щоб допомогти своїй дочці, бабуся знову взяла Віру до себе, та так онука і залишилася в неї. Бувала у мами тільки у вихідні, немов у гостях.

Бабуся любила Віру більше, ніж решту онуків. Ростила її трепетно, вчила всьому, що вміла робити сама: і шити, і вишивати, і в’язати; та водила Віру на спектаклі до театру.

Одноліткам Віра здавалася несучасною, старомодною. Вона майже не ходила на танці, уникала галасливих вечірок. На запитання подружок завжди відповідала:

– Ні, не можу, бабуся хвилюватиметься. А вона старенька. Її треба берегти.

Подружки знизували плечима. Незабаром майже всі приятельки Віри вийшли заміж, народили дітей. А Вірі було майже тридцять років, а вона так і не знаходила собі коханого. Дівчина переживала через це. Нескінченні питання знайомих про заміжжя та особисте життя дратували і бентежили Віру, вона хотіла, як і її подруги, бути щасливою та коханою.

Якось бабуся застала її у сльозах. Дівчина не могла приховувати від бабусі нічого.

– Здається, я вже ніколи не вийду заміж, бабусю… Нікуди не ходжу, нікого не бачу…

– Що ти, Вірочко, ти ж сама краса. До дзеркала підійди, – втішала бабуся.

Вона підштовхувала Віру до дзеркала, дівчина дивилася на себе, хмурячись, і говорила:

– Тепер такі, як я не в моді. Худеньких люблять… А я не можу скинути. Та й для кого?

– Нема тобі що скидати. Жінка має бути сильною, щоб здорових діточок народжувати. – Запевняла бабуся, – а ти і не сиди вдома, сходи в кіно, давай в театр знову підемо. Незабаром прем’єра.

Віра зітхаючи, кивала і сідала в крісло в’язати.

– Ти ж ще не знаєш. Аж раптом тебе вже хтось любить. Озирнися навколо. Ми часто не помічаємо непомітних і відданих людей поруч. Оглянься, – впевнено сказала бабуся.

Віра махнула рукою і забула про слова бабусі. Через кілька днів, надвечір, коли Віра прийшла з роботи, у квартирі пролунав дзвінок у двері. Бабуся лежала на дивані, сказала, що занедужала трохи, тому двері пішла відчиняти Віра.

Яким же був її подив, коли кур’єр вручив їй букет квітів під розписку. Віра, нічого не розуміючи, увійшла до кімнати, тримаючи букет.

– Хто там так пізно? – розгублено спитала бабуся.

– Ти уявляєш, мені букет… Швидше за все помилилися! Ні. Зараз наздожену, віддам.

Віра побігла до дверей, але кур’єра й слід застиг.

– Куди ти? Ось не розумна… – прошепотіла бабуся, підвівшись на ліктях.

Віра знову увійшла до кімнати і запитала:

– Ну і що мені з ним робити? Напевно, кур’єр адресу переплутав і зараз повернеться.

– Покажи! – Попросила бабуся і почала розглядати букет. – Треба ж, який гарний. Від кого? Глянь…

Вона показала на маленьку листівку, що причаїлася в глибині квітів.

Віра швидко вийняла, примовляючи:

– Ну, ось зараз і з’ясуємо кому букет має бути … Вірі від незнайомця … Бабусю, хто це?

– Поняття не маю, – зітхнула бабуся, – Ех, мені б хто подарував, я б не питала навіть від кого… Просто насолоджувалася б щастям.

– Щастям? Яким ще щастям?

– Не зрозуміла Віра.

– Ну, коли дарують, значить, люблять… Розповідай, на кого думаєш? – підозріло запитала бабуся.

– Та ну тебе, перестань. Хто там мене кохає? Не сміши! – Відповіла Віра, обіймаючи букет, – ах, як пахнуть троянди …

– Ти їх хоч у воду іди постав, бо зав’яне така краса, – порадила усміхнена бабуся.

Наступного дня Віра прокинулася зі святковим настроєм. Вона навіть не зрозуміла, чому так добре в неї на душі. А за мить згадала – букет! Їй подарували букет! Вона підійшла до вази і вдихнула глибоко аромат, затримала подих, ніби випивала і вбирала всю ніжність квітів.

На роботу вона одяглася зовсім інакше. Яскравіше, ніж раніше. Бабуся годувала її сніданком і ніби не помічала змін у зовнішності внучки, щось співаючи собі під ніс.

– Тобі стало краще? Як ти спала? – Запитала Віра.

– Краще. Ти не уявляєш, твій букет підняв мені настрій. Наче його подарували мені… Я згадала молодість, Віро. Чекай змін. Щось буде. І тільке хороше.

– Добре, бабусю, я побігла, а ти полежи сьогодні, бережи себе.

Віра пішла, а бабуся весь день крутилася навколо букета і розглядала його, посміхаючись.

Коли букет зав’яв, Віра довго не наважувалася його викинути. Але історія знову повторилася. Молодий кур’єр приніс гарний букет так само, як і минулого разу. Віра була налаштована рішуче.

– Послухайте, юначе, я впевнена, що тут якась помилка. Ці букети не мені. Я переживаю, що з вас можуть вирахувати їхню вартість, напевно, ви помилилися адресою.

– Навряд чи, – невпевнено сказав хлопець, – але дякую, зараз перевірю. Він дістав блокнот і прочитав адресу. Та ні – це ваша адреса. Ви Віра?

– Я, але це безглуздий розіграш. Я не повинна… Тобто, можливе збіг якийсь, ім’я таке саме… Але не мені, а інший…

– Чому не вам? – Не міг зрозуміти кур’єр. – Вам що, не можуть подарувати квіти?

– Не можуть, – повторила Віра і почервоніла. – Тобто можуть, але з серйозної нагоди, наприклад, на день народження на роботі або на восьме березня, але не так як ви… Приносите.

– Не знаю, чому ви сумніваєтесь. Але замовлення доставлено за адресою.

Кур’єр вийшов у коридор. Віра пішла за ним. Вона навздогін йому прошепотіла:

– Послухайте, я була б вам дуже вдячна, якби ви дізналися від кого саме ці букети. А то я вся у здогадах… Будь ласка. Я вам заплачу.

– Що ви… Мені навряд чи дозволять, коли просили інкогніто.

Він побачив, що Віра сіла на сходах і заплакала. Вона закрилася букетом, коли молодик підійшов до неї і почав її заспокоювати.

– Ну, добре, добре… Я постараюся. Тільки якщо вийде. Точно не обіцяю. Як дізнаюся, одразу прийду.

Віра заспокоїлася, помахала рукою над щоками і пішла до квартири. Бабуся клопотала на кухні.

– Хто там? – Запитала вона, – Ах, знову! Знову букет!

Віра вже ставила у вазу квіти та стала серйозною.

– Чому ти не радієш? – Насторожено запитала бабуся, – В чому справа?

– Хтось витрачає на мене гроші, надсилаючи ці квіти. Але я не знаю – хто. Людина явно не хоче мені відкриватися. Або не хоче мене бачити. Або соромиться підходити… Навіщо це все? Записки, квіти. Мені не по собі. Дивно…

Віра раптом уловила уважний і сумний погляд бабусі. Такий погляд вона бачила і раніше, коли куплена в дитинстві іграшка не дуже подобалася Вірі, і вона майже не грала нею.

– Бабуся … Бабуся? Це ти? – Раптом осяяло Віру.

Бабуся відвернулася до плити і стала зосереджено помішувати картоплю на сковорідці. Вона не поверталася до внучки, наче й не було колишньої розмови про букет. За хвилину вона обернулася до Віри:

– З чим картоплю будемо: огірків банку відкрити чи оселедець? – як ні в чому не бувало спитала бабуся.

Віра підійшла до неї і обійняла за плечі. Вони застигли обидві, ніби приховували одну велику таємницю на двох, і нізащо вголос зараз не сказали б про неї. Букет стояв на столі як свідок цієї сцени.

– А давай оселедець доїмо, – зітхнула Віра. І вийшла із кухні.

Вечеряли мовчки, не дивлячись на квіти, які бабуся переставила на підвіконня і закрила шторами.

Минув тиждень, букет зав’яв, його викинули. Бабуся та онука так і не говорили більше про квіти. Все пішло звичною чергою. Але незабаром у двері подзвонили. Той самий кур’єр знову приніс квіти.

– Ну, що ви знову? – здивувалася Віра. – Знаєте, я з’ясувала від когось були букети…

– Так? – Запитав хлопець, – так від кого ж?

– Ви знаєте, так пожартувала моя бабуся, яка мене дуже любить і хотіла підтримати мене.

– Підтримати? У чому? – зацікавився молодик.

– Та ні в чому, – раптом вигукнула Віра. – Це щодо мого характеру, бабуся вважає, що я надто скромна та тиха. І невпевнена у собі…

Кур’єр якось дивно подивився на Віру і пішов, трохи вклонившись. А Віра поставила квіти у вазу і сказала бабусі:

– Ну, вистачить у ці загадкові ігри грати. Вже й так зрозуміло. Ти мене любиш. А я дуже люблю тебе, бабусю. Не витрачай і так свою маленьку пенсію. Будь ласка.

Бабуся глянула на букет і сказала.

– Відмовлятися не буду. Ті два – мої. А цей, третій… Не знаю від кого. Ось їй Богу…

– Ну, годі вже, навіть не знала, що ти така. Досить…

Бабуся похитала головою і замислилась. Вони знову більше нічого не говорили про букети. Однак Віра помітила, що незважаючи на викриття бабусі, настрій у неї чудовим чином змінився на краще.

– Не знаю, як тобі це вдалося, – сказала вона бабусі, – але магія квітів подіяла. Щось у них є таке… Чи то аромат, чи сам факт дарування… Не розумію. Але мені абсолютно точно не хочеться плакати чи сумувати. І взагалі: я купила два квитки у кіно на суботу. Ідемо!

Бабуся посміхнулася і надіслала Вірі повітряний поцілунок на знак згоди.

У суботу вранці знову на порозі квартири стояв кур’єр із букетом квітів.

– Ну, це вже не смішно, – вигукнула Віра. Вона взяла букет і опустила в нього обличчя. – Я починаю звикати, звісно. Але… все-таки думаю, що ви знову помиляєтеся. Я не чекаю ні від когось букета. Розумієте? Це, напевно, не мені…

– Ні, це точно вам, Віро.

– Але тут немає листівки, – заперечила Віра.

– Так, я не став класти, адже сам вручаю.

– Що це означає? – Не зрозуміла Віра. – То від кого букет, ви можете мені сказати?

– Від мене, – червоніючи, відповів хлопець і уточнив: – Від мене особисто…

– Ви мене пошкодували тоді, коли я заплакала? – Опустивши очі, запитала Віра.

– Ні, я не пошкодував… Я розглянув вас.

Вони мовчали. Потім хлопець схаменувся:

– Мене Олексієм звати. Я підробляю курєром, у вільний від основної роботи час. На машину збираю. Пішли погуляємо трохи?

Віра передала букет здивованій бабусі і пішла з Олексієм до парку навпроти будинку. Він і Віра йшли алеєю, а бабуся все дивилася на їхні віддалені фігури з вікна, тримаючи букет у руках і дивувалася вголос:

– Боже милостивий, пресвята діво наша, Богородице, що ж це робиться? Як це? Господи, дякую тобі… Ну, онучко, в кіно ти не зі мною підеш тепер, точно.