Кілька років тому, на жаль, з життя пішла моя улюблена бабуся. Дідусь залишився жити один у їхній спільній квартирі. Йому вже вісімдесят п’ять років, тому постійно потрібна якась допомога.

Його дочка, моя мама, періодично їздить до нього допомагати, а ось я живу в іншому місті. Але теж намагаюся брати участь у житті дідуся в міру можливості. Зокрема, постійно переказую йому гроші на різні витрати.

Дідусь завжди мені дякує та запевняє, що для нього це дуже цінно. Щоправда, нещодавно ми розмовляли з моєю мамою і вона повідомила несподівані для мене новини.

– Доню, ти б краще не відправляла дідусеві гроші. Я так зрозуміла, він зовсім не витрачає їх на себе, – сказала мені мама.

– А на кого ж він їх тоді витрачає? Тобі чи що віддає? За ідеєю, більше нема на кого, – здивувалася я.

– Та краще б мені віддавав! Я йому щось купувала б. А так він їх складує на чорний день, як то кажуть. Я вже разів п’ятдесят натякнула, що йому вісімдесят п’ять років і відкладати гроші просто нерозумно. Тим більше, якщо допомагає онука. Купував би собі ліки дорожчі і їжу смачніше. Так ні, він все економить по-старому, – розповіла мама.

А я вирішила негайно поговорити з дідусем. Я теж не сказати, що дуже багата. Завжди змогла б знайти, куди витратити ці гроші, які я відправляю дідусеві. Тож вирішила поставити йому ультиматум. Або він витрачає їх на себе, як мені б хотілося, або я тоді не надсилатиму їх взагалі і швидко знайду їм застосування. Я сподівалася, що, якщо налякати дідуся, він почне нарешті правильно розпоряджатися грошима.

– Внучечко, та ти не турбуйся про мене. Я маю все, що потрібно. А ці гроші нехай лежать про всяк випадок. Раптом захворію серйозно, або вони вам на мій похорон знадобляться, – відповів мені дідусь, коли я йому зателефонувала.

У мене не вистачило духу лаятись на дідуся. Його також можна зрозуміти. Він, як і всі інші люди похилого віку, звик на всьому економити. Щоправда, у наші дні це дуже безглуздо, бо гроші знецінюються. Але дідусеві це не поясниш.

Тому я вирішила вчинити хитріше. Я вирішила не гроші йому переказувати, а купувати якісь йому речі. Наприклад, новий одяг чи якісь побутові пристосування для дому.

Наступного свого приїзду я так і зробила. Купила йому нову зимову куртку та чоботи, бо його попередні зовсім зносилися. І яке ж було моє здивування, коли через два місяці мама повідомила мене про те, що дідусь продовжує ходити в старому пальті та черевиках.

– Та як же так! Я такі гроші витратила йому на новий одяг! Ну і навіщо він ходить у старому? Або також відкладає на чорний день? – роздратовано запитала я.

Мама сказала, що у неї немає відповіді на це запитання. І запропонувала обговорити це безпосередньо з дідусем, щоб не було зіпсованого телефону.

– Дідусю, до мене тут дійшла чутка, що ти не носиш нові речі. Хоча, нагадаю, на вулиці якраз зима. Я їх тобі навіщо купила? – роздратовано заявила я.

– Внучко, та в мене і старі речі ще цілком пристойні. А нові хай полежать. Ти не хвилюйся, якщо я не встигну їх вдягнути, у спадок вам залишаться, – повідомив дідусь.

Я настільки рознервувалась, що вже хотіла трохи навіть прикрикнути на старого. Ну, яка спадщина? Я ж купую це для нього, щоб йому було краще. Та й на його старі речі без сліз не поглянеш.

Ніколи не розуміла цієї економії. Ну гаразд, ще раніше у них грошей не було. Але зараз є можливість жити краще, коли діти та онуки допомагають.

При цьому лаятися з дідусем я точно не хочу. Потім ще почуватимуся винною. Але і як вирішити цю проблему я теж поки що не придумала.

КІНЕЦЬ.