Мені сорок два роки. У багатьох моїх подруг чоловіки пішли, дехто вже повернувся. Такий цікавий вік. Але мій Артем – просто чемпіон з розставань та повернень.

Навіть шкода, як гойдає його, бідненького. Мені б його проблеми. Тут у басейн чи спорт-зал не вирвешся… А він все знаходить можливості шукати ту саму ідеальну жінку.

– Артеме, ну смішно вже. Відкрила свій записничок. Виявляється, ти йшов і приходив десять разів. Це вже одинадцятий, – сказала я йому.

– Тобто ти не приймеш мене цього разу? – він глянув на мене навіть невдоволено. Наче я руйную весь драматизм ситуації своїми підрахунками.

– Слухай, діти вже дорослі. Чоловік мені вже не такий потрібний. Давай домовимося. Проблема незадоволеності життям – лише твоя. Один ти знаєш її зсередини. Тобі її вирішувати. На мої плечі не перекладай ані відповідальність, ані рішення, – кажу я.

– Тобто ти не будеш худнути та виглядати жіночніше? Не будеш змінювати інтимне життя і частіше готувати мої улюблені страви?

– Запитує цей блудний пес.

Раніше він повертався без будь-яких умов. Йшов тихо і непомітно. Приходив із бурхливим каяттям, а не з купою вимог. І ось тепер я його, мабуть, зовсім розпестила. Його вже не просто треба прийняти після пригод. Подавайте йому чарівну трансформацію зі сльозами мого (!) каяття.

– Ні, – стомлено відповідаю я. Міг би й сам здогадатися судячи з мого байдужого вигляду, що мені давно вже начхати на його розтавання, і на повернення.

– Тоді розлучаємось, – сказав Артем.

– Гаразд, – легко погодилась я. Взагалі, ми вже розлучалися офіційно тричі. Тож я вже просто не можу сприймати четверте офіційне розлучення трагічно.

Він нікуди не йде. Проходить у квартиру. Дивиться, що є у холодильнику. Робить собі пару бутербродів. Наливає чай. А потім просто влаштовується перед величезним телевізором, який купив перед тим як пішов останній раз.

– Артеме, а як же твоя чергове кохання? Вона на тебе вдома не чекає? – поцікавилася я.

– Свєта, цього разу я йду не до когось, а від тебе. Я все переосмислив, – він говорив це з трагічним виглядом і водночас дивився передачу про якихось лінивців, які висять собі на гілці цілий день і харчуються листям.

Я спіймала себе на думці, що мій чоловік схожий на них. Схоже, йому просто подобається перебувати у підвішеному стані. Він не хоче бути ні зі мною, ні без мене. Йому просто нудно. От і розважається.

Добре, що у нас чотири кімнати. Так що я просто пішла до своєї. Мені ще треба сьогодні опанувати новий макіяж. Я працюю в салоні краси візажистом. І проходжу віддалено курс навчання в одного знаменитого майстра. Так я зможу ще більше заробити.

Проходить близько трьох тижнів. Все залишається, як і раніше. Чоловік не йде. А я в нього нічого не питаю. Діти вже готові привітати нас, що ми знову разом. Але я пояснюю їм, що це передчасно. Син та донька сміються.

Вони вже теж перестали сприймати наші постійні гойдалки як трагедію. Ситуація давно стала приводом для жартів у сімейному колі.

– О, мій зять знову повернувся. Доню, може, ти для різноманітності заведеш хоч раз якогось іншого чоловіка? Треба бути в курсі сучасних тенденцій – жартує мама, яка зайшла до нас у гості.

Артем невдоволено хмуриться. Здається, він сам не розуміє, що ситуацію вже ніхто не може сприймати серйозно.
Увечері він каже:

– Свєта, а коли я йду, в тебе що, хтось з’являється?

– З чого ти взяв? – питаю я. Взагалі ми давно не живемо з ним як чоловік і дружина. Тож звітувати я не повинна. Але мені просто цікаво, з чого в ту дурну голову прийшла така думка, що і я теж можу від нього піти, а не тільки він від мене.

– Ну, твоя мама сьогодні натякала… – він дивиться на мене з підозрою. Ще й сміє ревнувати!

– Так ти все одно зібрався розлучатися. Яка тобі різниця, – сміюся я.

– Ну, тут така справа, я передумав, – серйозно каже він.

– Якщо ти мене кохаєш, то й не важливо, чи був у мене хтось, чи ні, – нахабно відповідаю я.
Тут в Артема починається істерика. Він починає з’ясовувати подробиці. Залякує тим, що таки розлучиться.

– Слухай, ти так мене дістав, що якщо навіть хтось був, я все одно ніколи тобі точно не скажу. А якщо ще раз підеш, то більше ніколи не повернешся. Зрозумів, негідник? – я несподівано для себе даю йому ляпас.

Той раптом замовкає. Тільки налякано кліпає очима. Начебто зрозумів. Але тільки час покаже, чи пройшла хвороба привернення до себе уваги, через розлучення та повернення.

КІНЕЦЬ.