Цього разу Віра з села їхала дуже засмучена. Вона дізналася сумну новину – на минулому тижні не стало її знайомого, Михайла. А їй навіть ніхто не повідомив, бо не вважали, що для неї це важливо.

Якби хто лише знав, наскільки це для неї важливо! Та вона ладна кричати, душа плакала, а на очах вона не допустила появу сліз на людях, бо ж не зрозуміють.

Розридалася лише вдома, коли ніхто не бачив, вилила багаторічний біль, який мала в своєму серці.

Михайло був коханням усього її життя. Таємним коханням. Бо на той момент, коли вони зустрілися, він вже був одружений, мав дружину і донечку.

А Віра приїхала молоденькою в їхнє село вчителювати, її поселили у одної самотньої бабусі, яка жила неподалік Михайла.

Дівчина закохалася у нього з першого погляду, і нічого з цим не могла зробити. Так любила, що аж у грудях пекло, а ночами спати не могла. Кажуть, що таке сильне почуття буває лише раз у житті.

Розуміла Віра, що це гріх, але ж таємно ніхто не забороняє любити, серцю ж не накажеш. Проте, дівчина коханому навіть в очі ніколи не дивилася, боялася, щоб вони її не виказали.

А одного разу повертався Михайло з роботи напідпитку, а Віра якраз йшла вулицею. Уже вечоріло, він окликнув дівчину, вона підійшла до нього, і відразу опинилася в його обіймах.

– Люблю я тебе, давно люблю. Знаю, що і я тобі не байдужий. Дружину свою я не люблю. Не знаю, що з собою робити, ніяк не можу перестати думати про тебе, – раптом сказав Михайло.

Віра відразу від несподіванки відійшла від нього:

– Це не важливо… Любов нічого не означає. А от сім’я – це все, це головне. Гріх у подружжя влазити, тому нам треба все забути і жити далі, – спокійно відповіла Віра, а у самої серце з грудей вискакувало, бо як жити далі – вона і сама не знала.

Всю ніч Віра не спала, а зранку прокинулася і вирішила, що розрахується з роботи і назавжди поїде з цього села. Директор не хотів відпускати молоду талановиту вчительку, яку так вже полюбили діти, але нічого вдіяти не міг.

Віра поїхала з села, і спробувала забути Михайла, навіть через 3 роки заміж вийшла, двох синочків народила. Чоловіка свого поважала, але не любила.

В село їздила інколи, до бабусі, в якої колись жила. Бо ж старенька самотньою була, ні дітей, ні онуків не мала, тому Віра вважала своїм обов’язком про неї піклуватися.

Коли бабусі не стало, вона все своє майно переписала на Віру. Будинок був старенький, але місце красиве, і чоловік Віри наполіг, щоб вони собі там місце для відпочинку облаштували.

Відтоді Віра стала в селі бувати частіше, але постійно намагалася робити так, щоб не зустрітися з Михайлом.

А одного разу в селі було весілля, на яке їх обох запросили. Тоді Михайло запросив її на танець. Той танець вона не забуде ніколи, адже була так близько біля коханого, вона наче розчинилася в ньому.

Михайло лише дивився на неї, а потім сказав одну лише фразу: “Я тебе не забув і ніколи не забуду”.

Так вони обоє пронесли цю таємну любов крізь усе життя. Кожен жив з некоханою людиною, а ночами у снах вони ніжно пригорталися одне до одного.

Плакала Віра, що все так склалося. Вона навіть не встигла з ним попрощатися. Але навіть зараз, коли її коханий вже у кращому світі, вона не переставала його любити понад життя.

Правду кажуть, що якщо кохання справжнє – то воно вічне.

Джерело