Діана мила посуд, Анатолій пішов прийняти душ. За десять хвилин вони планували переглянути фільм.

– Толік, Толік, там твій телефон…

– Чую. Передзвоню. Завжди дзвонять не вчасно.

Тут же пролунав дзвінок на телефон Діани. Жінка подивилася на екран у роздумах, брати чи ні. Дзвонила її свекруха. Щось сталося якщо вона так дзвонить, а може знову вигадала що. Поки Діана думала, телефон відключився, але мати дзвонила вже знову Толіку.

– Чому вам не додзвонитися? Я вже цілу годину сиджу на телефоні!

– Мамо, не перебільшуй. Лише третій дзвінок, лише три хвилини, а може й менше. Я був у душі. Діана на кухні ми не чули. Що сталося? У вас все добре?

– В нас добре. Навіть дуже добре.

– А чому тоді ти надзвонюєш? Ми з тобою вранці розмовляли. Новини які? А вони до ранку не могли зачекати?

– Вранці ще нічого не було відомо, а до завтра чекати довго. Я не засну, якщо вам все не розповім.

Діана прийшла і сіла поряд, а Толік увімкнув на гучний зв’язок. Вони любили слухати родичів разом. Іноді це було смішно. Що ж цього разу сталося?

– Ну розповідай.

– Оленка з сім’єю повертаються.

– Так вони давно планували, нічого дивного. Ти мою думку знаєш. Я вважаю Олену не зовсім порядною. Кинула хорошого хлопця перед самим весіллям, взяла всі гроші, які він заробив, і поїхала з нареченим. Тепер що? Від чоловіка біжить, чи з ним?

– Не зупиняй.

– Добре.

– З чоловіком їде та з трьома дітьми. Вся родина. Він також із нашого міста. Справи там із бізнесом у нього зовсім погано пішли, а якщо точніше, то розорився. Виживають, як можуть. Через це й їдуть. Батьки навіть гроші надіслали на квитки.

– Ось як!!!

– Ось так.

– Ну, хай їдуть. Батьки раді?

– Раді. Тільки ось жити їм нема де.

– Як це нема? Батьки мають величезний будинок. Куди можна повернутися?

Олена – племінниця Анатолія, старша дочка молодшої сестри.

Майже двадцять років тому сім’я готувалася до весілля. За три дні до урочистої події дівчина зникла, залишивши матері листа. Переживали всі, але довелося змиритись. Пізніше Олена з сім’єю приїжджали до батьків і батьки до них. За двадцять років бачилися лише тричі. Ось таке життя.

– Як вони поїдуть до села? Та й сім’я у них велика. Робота потрібна, їм у місті треба влаштуватися. Дітям краще у школі буде там.

– Це ви за них вирішили чи вони самі?

– Це очевидно. У нашому селі роботи немає.

– У Олени брат та сестра у місті. Допоможуть.

– З роботою допоможуть, а жити ніде, потрібна квартира.

– То це взагалі не проблема, можна зняти. А там де вони жили? Ти ж говорила в них велика квартира.

– Як у вас все просто! Зняти також гроші потрібні. Потрібне своє житло! Зараз що зняти, що платити іпотеку – сума однакова.

– Ну, ти це перебільшуєш, мамо. А гроші, звідки на іпотеку у них, якщо їм на квитки висилали? Та й хто їм дасть цю іпотеку? І де та квартира?

– Цього я не знаю.

– А хто тобі тоді все це сказав? Ганна?

– Так, Ганна, сестро твоя. Ми ось що подумали.

Діана та Анатолій переглянулися. Розмова ставала дуже цікавою. Вони навіть забули, що йде фільм і вимкнули звук телевізора. Стало дуже цікаво, що таке вигадала сестра Анатолія для своєї доньки.

– Скинутися їм на квартиру, – пошепки сказала чоловікові Діана.

– Мабуть, – так само пошепки відповів він. – Вона напевно поряд сидить. Нагадує матері.

– Чому мовчите? Чуєте мене?

– Чуємо. Говори.

– Ми вирішили скинутися. А ви чого смієтесь там?

– Вибач, мамо, так вийшло. Просто фільм смішний. Комедія.

– Ааа. Ви б вимкнули телевізор, розмова серйозна.

– Нам не заважає, – відповів син і хитро глянув на дружину, раптом їм знову буде смішно.

– Усі скидаємося!

– У нас грошей немає. У молодшого сина іпотека, йому допомагаємо.

– У вас є будинок.

– Який будинок?

– Не вдавай, у твоєї дружини після батьків залишився будинок. Скільки років минуло, ви ж туди не їздите. Стоїть собі. Ось його треба продати, а гроші дати нам на перший внесок.

– А решта скільки скинеться?

– Якщо не вистачить, то вирішуватимемо далі.

– А коли повернути збираєтесь?

– Що повернути?

– Гроші.

– Це просто допомога!

– Безоплатно? З нас найбільше? Так?

– А ні в кого більше грошей немає. В усіх діти.

– Так і в нас немає. І будинку давно немає. А діти у нас також є.

– Як немає будинку? Чому нічого не сказали? Давно продали, дорого?

– Давно та дорого. Старшому тоді допомогли із іпотекою. Грошей давно тих немає.

– Ну, ви здивували нас. Прямо сказати – підвели! Як ми тепер? Значить так! Беріть кредит, ваш син і сам упорається. Чим більше тим краще. Олені треба обов’язково допомогти!

– Жодного кредиту! Ми допомагатимемо лише своїм дітям! Племінниці я нічого не винен, а вже Діана тим більше.

– Егоїсти, – у слухавці почувся голос Ганни.

– Ви егоїсти! – вигукнула мати і в телефоні почулися гудки.

Виявилося, що мати Анатолія зателефонувала і до онуків. Добре, що Діана встигла їх попередити. Бабуся просила просто вислати грошей для Олени, хто скільки зможе, але краще по 50 або навіть по 100 тисяч.

Ось і подивилися фільм, прямо комедія.

Пройшло три місяці. Сім’я племінниці переїхала. Жили вони у батьків. Робота у селі знайшлася. Це не те, що вони хотіли, але виходу не було.

Ганна на брата образилася. Мати іноді розповідала новини їхньої родини. Виявилось, що грошей ніхто не дав. У кожній сім’ї свої проблеми. Не допомогли й брат із сестрою.

З боку чоловіка Олени їх навіть не прийняли. Виявилося, що у всіх родичів вони вже давно позичали гроші і віддавати не збираються. А чого віддавати, вони ж брали безоплатно.

КІНЕЦЬ.