Марія із чоловіком Степаном жила добре. Ніколи в їхньому домі не було сварок. Характер у Степана був чудовий – м’який і поступливий. Та й Марія мала тиху і спокійну вдачу.

Грошей великих у сім’ї не було, але в холодильнику, слава Богу, продукти були: молочко, сметанка, м’ясце… Все, що треба!

Одягу модного не купували – куди? Даси грошей купу, а все це потім у шафі припадає пилом.

Надумає Марія раз на рік причепуритися, дістане торішню сукню, а вона на талії не сходиться. І куди її тепер?

Степан теж не відставав – за роки спокійного сімейного життя став теж добротним чоловіком.

Більшість свого життя вони проводили на дачі, яку купили на самому початку сімейного життя.

Багато сил коштувала їм ця покупочка: п’ять років виплачували, відмовляючи у всьому собі.

Але, навіть примудрилися старенький будиночок із садом перетворити на райське місце, де і ставок був, і навіть альтанка, та ще й яка!

Коли в хаті перекладали піч, усе до цеглинки зберіг Степан, та ще й десь підібрав – у діло пішли старі цеглинки!

І тепер у Марії та Степана серед сосен, навпроти акуратного, чистого, глибокого ставка красується альтанка з цілою пічкою, з віконцями та дверима: хочеш взимку відпочивати – ласкаво просимо – тут сухо, тепло й не дме!

Андрійко, син, змалку працював тут, допомагав по господарству.

Донька Катруся біля матері на грядках із бур’янами поралася.

Увечері всією сім’єю зберуться за чаєм, Катя швиденько на городі зелені набере, помідорчиків, огірочків, зігрітих сонцем, назбирає салат зробить.

Андрій із батьком біля мангалу пораються. Надворі спека, суша, сусіди шашлики смажити не виходять. А в них все добре – вугілля в печі, від вітру закрите. Степан на м’ясце обсмажує – по всьому селі чути смакоту.

Марія ігристе з підвалу дістане, своє, полуничне. Аромат від нього – літній, медовий, сонячний.

Сміх, пісні цілий вечір. На душі в Марії добре від такого щастя.

Та задумується Марія часом… Не дає доля всього і зразу – і чоловіка коханого, і дітей лагідних, розумних.

Десь підступ має бути.

Марія такі думки жене й пізно вночі, коли всі засинають, беззвучно, про себе молиться і просить Всевишнього не відбирати в неї те, що є.

Діти виросли та роз’їхалися. Марії не вірилося: ось щойно були тут, поруч. І їх немає…

Пішло-поїхало – навчання в Андрія, а в Катрусі – коледж і заміжжя. Рано звичайно, двадцять два роки дівчині.

Познайомились із нареченим Миколою. Гарний хлопець, спокійний, симпатичний, небагатослівний.

Руки золоті – разом зі Степаном дах латав. Чимось на Андрійка схожий – такий самий височенний, такий же світловолосий і сіроокий.

Для роботи одягнув світлу сорочку Андрія та його кепку.

Не одразу сусіди зрозуміли, що майбутній зять, а не син на ділянці клопочеться.

Загалом сподобався їм наречений. Одне засмутило: після одруження зібрався він Катрусю відвозити на заробітки. Тому весілля грали скромне, без ресторанів та купи гостей – батьки та близькі друзі зібралися на дачі. От і все…

Зять хороший. А ось мама його зовсім Марії не сподобалася. Чоловіка, батька Миколи, поряд із Ольгою не було – розлучилися дванадцять років тому. Сваха сказала.

Голос у Ольги – неприємний, тонкий, верескливий.

Степан, який звик до Маріїного, спокійного, намагався не не морщитись, коли сваха, зупиняючи всіх, влазила в розмови зі своїми репліками. Не подобалося йому, що Ольга якось дуже часто лізла до нього з поцілунками і замазувала щоки червоною помадою.

Марії це теж не подобалося, але ж весілля у дітей можна потерпіти.

Грала музика, і Ольга вилізла з-за столу танцювати. І тут уже…

Розгулялася сваха на всю котушку: витягла молодих хлопців на середину зали і давай викаблучуватися! Сукню кокетливо підсмикне, мовляв, гляньте на мене, яка я смілива і не по роках жіночна.

Звісно, ​​буває… Але ж совість треба мати – дорослий син одружується. І не соромно перед ним?

Микола червонів, а потім не витримав, підвівся, вибачився і повів усю компанію на озеро. Степан попрощався і пішов спати. А сваха присіла, ліниво поколупала салат і дивилася на Марію, спершись на лікті об весільний стіл.

-Заздрю ​​я тобі, Марійко! І мужика собі такого гарного відхопила, і гарну дачку маєш, і дочка в тебе – нічого.

Марія внутрішньо посміхнулася. Треба ж спочатку дачку оцінила, а доньку – потім. Промовчала.
-Дякую Ольго. Так і в тебе син – золото!

Оля махнула рукою, ніби не про Миколу йдеться, а про дрібничку. Знову глянула на Марію… З її вій обсипалася туш, фарба була грудочками в куточках очей.

-Микола, Микола. А що Микола? Ростила, ростила і що? «Бувай, мамо, я одружуся!» Не любить він мене. І чоловіка не любить мого. А знаєш чому? Тому що чоловік у мене молодий! Так! Миколин тато ніякий був. Не люблю таких. А цей, мій, який зараз, оце так чоловік! Ми з ним двох доньок зробили! Зрозуміла?

Та як тут не зрозуміти…

-А чому сьогодні їх немає? – Марія почала збирати зі столу посуд.

-А, та просто! Микола мого Петю не бачить! Йому не зрозуміти, що мати ще молода і хоче кохання! З дівками порався, нічого не скажу, а з Петею навіть не вітається!

І на весіллі бачити його не захотів! І весь вечір говорить – чому я дочок із собою не привезла? Трясеться над ними, навіть із собою забрати хоче. Довелося дівчат із сусідкою залишити, щоб заспокоївся. Неначе Петро – нерідний їм батько…

Марія лише знизала плечима. Але щось підказувало їй: причини нелюбові Миколи до вітчима були вагомими.

Ольга важко встала.
-Нудне свято, це ваше весілля. Піду я. Ти, Марійко, де мені постелила?

-У кімнаті дітей. Там добре, Оля. Прохолодно.

-Ай, хитра. Я на веранді хотіла.

-На веранді молоді…

-А не переживаєш, що я зараз ліжка переплутаю і до твого чоловіка під бочок піду?

Марія аж стрепенулася і зиркнула на сваху.

-Не переживаю. Ти ж таких дорослих дядьків не любиш.

-Твоя правда. Ох, люблю молодих! Давай показуй спальню!

Вночі Марії не спалося. Хлопці повернулися лише під ранок. Катя навшпиньки підійшла до материнського ліжка і запитала:

-Матусю, а в нас залишилося щось поїсти?

-Доню, подивіться в холодильнику. Там усе. Розберетеся.

-Зовсім не хочемо спати, зголодніли дуже. Ми ще в альтанці посидимо? Ти не турбуйся, я все потім приберу.
Марія подивилася на неї, таку свіжу, юну, квітучу. Навіщо їй здалося це заміжжя.

-Я люблю тебе, Катрусю. Іди, іди, дай поспати.

У відчинене вікно долинали тихі сміхи молоді. Син щось таке розповідав цікаве, а хлопці весело сміялися, незграбно намагаючись не шуміти.

Напевно, Катя зараз, пригорнувшись до чоловіка, намагалася ввібрати в себе востаннє чарівні запахи літньої ночі… Ах, про що Марія думає. Нехай у них буде добре…

Через два дні будинок спорожнів. Син поїхав – чекала робота, як і решти гостей із молоді. Катя з Миколою – збирати речі. Проводи затяглися, поки сваха не гукнула:

-Та годі тобі вже! Марійко, не кудись там дітей відправляєш! Відстань!

Вперше в житті Марії захотілося посваритися. Так! Бачити цю матір просто не хотілося більше ніколи!

Так тихо стало на дачі… Але тиша анітрохи не обтяжувала. Вони швидко повернулися в колишній свій ритм.

Раптовий приїзд Ольги порушив спокій сімейства. З’явилося сваха без попереднього дзвінка, без попередження. І не одна, а з двома дівчатками, на вигляд – шість років.
-Хазяї! Агов, де ви там? Приймайте родичів! – голосно гукнула через паркан Ольга.

Марія вискочила на поріг і сплеснула руками. Церемонно розцілувавшись із Ольгою, взяла за руки дівчаток і повела в будинок.

Щось змінилося в Марії в серці. А тут просто в душу дивилися чисті, прозорі, оченята дівчаток, зовсім не схожі на хитрі – Ольгіни.

-Мої дівки, познайомся. Ірка й Галька. Вони в мене трохи не того… Ай, старший теж із того тіста. Всі в бабу пішли.

-Оля, тихіше, – спробувала зупинити її Марія.

-Та припини, всі вони знають! Давай, Марійко, розгрібай торбинки, я не пуста приїхала.

Потрібно було віддати належне Ользі: якимось чином вона притягла з собою дві величезні, непідйомні сумки з продуктами.

-Ти зовсім, чи що – ахнула Марія.

-Я, знаєш, на халяву жити не звикла. Пішли в холодильник завантажувати.

З жартами, примовками Ольги, а все-таки впоралися.

Дівчата в цей час сиділи рядком на дивані, не сміючи зробити і кроку без дозволу матері. Ольга випростала спину і гукнула:

-Ну, дівки, що сидимо? Скидайте сукні, натягуйте штанці. Зараз нам тітка Марія вбрання на роботу даватиме!

Марія чекала всього, що завгодно! Але ні – всі дружно, наче по команді, переодяглися у простий одяг і вичікувально дивилися на хазяйку.

-Та ви хоч снідайте, – розгублено бурмотіла Марія.

Та де там. Бригада дружно відмовилася і рушила за
Марією на картопляне поле.

Працювати із Ольгою було одне задоволення. Від рукавичок вона рішуче відмовилася, махала мотикою, як професіонал. Та й дівчатка не відставали: такі маленькі, тендітні – жодного слова скарги.

Дівчата йшли слідом за матір’ю і Марією, акуратно прибираючи бур’яни, що залишилися.

-Відбій, працівники! Обідати пора, – сказала Марія.

Весело та швидко розпалили вогонь у літній печі, поставили чавунки, начистили картоплі.

-Твій де? – запитала Ольга.

-Та поїхав по дрова, – відповіла Марія. – А твій де?
-А він не поїхав. Сказав, що на роботу влаштовуватиметься. Може, бреше, не знаю, – сказала Ольга. – Не щастить йому з роботою. Адже все сама тягну. Раніше син допомагав, а тепер одружився. Совісно в нього брати… Слухай, а давай ігристого?

Степан повернувся. Ольга привіталася та смачно поцілувала розгубленого свата.

Обидві: і дружина, і родичка були… Веселенькі. Зате яка вечеря чекала на чоловіка!

М’ясце, обсмажене на решітці, цього разу було особливо смачним.

-Ось! Вчиться! – Ольга, задоволена собою, розглядала Степана, який наминав їжу. – Не треба майонезом заливати. З приправ – сіль та перець! Все! Секрет у хорошому м’ясі. Купувати треба грудинку. На сильному жару, тримати хвилини зо три. А потім перевернути. І ще хвилини чотири потримати. До скоринки! А потім залишається підсолити та поперчити. Ці кетчупи, майонези взагалі викиньте з дому!

Марія, ну давай!

Посиділи…

Марія дивилася на дівчаток, які спали, поправляла їх світле волосся і мало не плакала від ніжності. Любов!

Гостювала Ольга три дні. Вже перед автобусом Марія, ніяковіючи, спитала:
-Олю, ну що тобі дівчаток у місті тримати? Залиш у нас. І тобі спокійніше буде, га?

Сваха погодилася несподівано легко.

-Ой, так, слава Богу. А то не знала, з якого боку до тебе підступитись.

-Не хвилюйся все буде добре! Ой, ми й у ліс, і на озеро сходимо!

Сваха поїхала, а в них почалося нове життя, наповнене батьківським щастям. Степан натхненно щось майстрував на ділянці.

Через три дні були готові і гірка, і пісочниця, і іграшковий будиночок із мініатюрними меблями. Марія разом з дівчатками пофарбували вироби у яскраві тони.

З рідними дітьми по телефону говорили спішно. Микола, почувши, що його сестрички тепер живуть на дачі у тещі, зрадів.

-Маріє Федорівно, дякую вам! Я так хвилювався, коли мама на добу йде, дітей із цим… Залишає.

-А що? А що таке, Миколо? – запитала Марія, але зять перевів розмову в інше русло.

Через десять днів Ольга з’явилася знову. Не одна. Поруч із нею стояв високий, плечистий мужик.

-Ось, познайомтеся, чоловіке мій, Петро.

Цей Петро не сподобався Марії одразу. Щось недобре було в його очах. Але виду вона не подала, а Степан потис гостеві руку. Ольга поряд з ним виглядала інакше: не жвавою і гучною, а присмирілою, покірною дружиною.

Вона несміливо, з обожненням поглядала на чоловіка і криво, посміхалася.

Доньки, побачивши батька й матір, зраділими не виглядали.

-Добре поводилися? – кивнувши на близнюків, спитав Петро.

-Звісно, ​​добре, ідеальні діти! – поспішила відповісти Марія.

-Дивіться в мене, – сказав Петро.

За обідом над столом була якась напруга, яку Ольга невміло, намагалася розрядити.

Дівчата мовчали й старанно сьорбали суп, хоча всі ці дні вони постійно шось запитували. Петро зиркав у бік дружини. Степан похмурнів на очах.

Потім Марія мила посуд, поглядаючи на вулицю. Чоловік свахи розвалився в гамаку, а та без зупинки бігала до хати: то по воду, то ще бозна по що.
Дівчата вдавали, що граються у пісочниці. Поступово вони захопилися грою, почали біганину, адже ж діти. Марія заспокоїлася і лягла на диван відпочити. І раптом…

Раптом пролунав гучний крик. Марія схопилася і побігла надвір, Степан вибіг із сарая…

Петро сварився на дружину… І сварився дуже…

Степан не довго чекаючи виставив його за ворота і замкнув хвіртку.

-Все добре, Олю? – запитав Степан сваху.

-Та я звикла вже…

-Ось що, свахо. Ображайся на мене скільки хочеш, але дівчат я тобі не віддам, поки ти цього з дому не виставиш!

Ольга, трохи помовчавши, відповіла:

-Я все розумію, Степан. Все! У мене ж заява подана. Він втішив мене, поїхав слідом, з дівчатами попрощатися захотів. Попрощався…

-От і вирішуй свої справи, Олю, а дівчатка у нас поживуть. Не заперечуєш?

Ольга глянула на свата та посміхнулася.

-Слова не скажу. Не хвилюйтесь. Спасибі вам за все.

-Ех, нерозумна ти, сватя. Яка ж ти, Господи Боже мій, – простяг Степан.

Марія обіймала дівчаток. Їй дуже хотілося вірити, що тепер усе буде гаразд…