У мене є старший брат і звуть його Миколою. Різниця у віці в нас сім років. Коли я був маленький, то дуже пишався Миколою
У мене є старший брат і звуть його Миколою. Різниця у віці в нас сім років. Коли я був маленький, то дуже пишався Миколою. Я вважав, що старший брат – це насамперед захист і опора, та людина, яка заступиться за тебе на дитячому майданчику і ніколи не дасть образити.
Минув час, ми дорослішали. Збоку я частенько спостерігав, як мама лає брата за те, що той погано вчиться, пропускає школу, огризається і зовсім не слухає батьків.
Після одинадцятого класу Микола одразу пішов до армії, а повернувшись звідти, поїхав далеко на заробітки. Він зовсім припинив з нами спілкуватися, і я нічого про нього не знав.
Сам же я на той момент вже закінчив інститут, влаштувався на престижну роботу і створив власну сім’ю. Оскільки батька не стало, брат був далеко, вся відповідальність за маму лягла на мене. Я намагався, як міг, щоб вона нічого не потребувала.
Одного пізнього вечора, коли ми з дружиною вже лягли спати, пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила мама. Я дуже злякався, бо вона так пізно ніколи не дзвонила.
– Коля приїхав, – радісно промовила мама, – приходьте завтра до нас на вечерю, з братом побачишся.
У мене були розгублені почуття. Безперечно, Микола – мій рідний брат, але я його давно не бачив і не розумів, як мені з ним спілкуватися.
Увечері наступного дня, коли ми з дружиною прийшли до мами в гості, я зрозумів, що брат став для мене зовсім чужим.
Він дуже змінився як зовні, так і внутрішньо. Його не цікавило нічого, окрім грошей. З’ясувалося, що Микола працював за кордоном, але з незрозумілих причин звільнився і повернувся додому зовсім жебраком. Навіть гроші на квиток він зайняв у свого знайомого.
– Сергій, допоможи Миколі з роботою, – дивлячись на мене попросила мама.
– Влаштуй його куди-небудь, адже в тебе є така можливість.
– Добре, що-небудь придумаю, – відповів я, аби мама була задоволена.
Згодом я поговорив зі своїм начальником, і той запропонував для мого брата вакансію водія. Але в призначений час Микола на співбесіду не з’явився. Я був дуже злий, бо виглядав дуже безглуздо в очах свого керівника.
– Чому ти не прийшов на співбесіду? – крикнув я у слухавку.
– Тобі ж так потрібна робота!
– Така робота не по мені, – ліниво відповів брат.
– Працювати на якогось «дядька» я не хочу.
– Через тебе я виглядаю як повний ідіот! – обурювався я.
– Я попросив свого начальника, той пішов мені на зустріч, а тобі, бачте, не до душі така робота! Ти взагалі нормальна людина? На що ти збираєшся жити? На мамину пенсію?
– Що ти нервуєш? – грубо відповів Коля.
– Влаштуюся кудись, встигну ще. До речі, позич мені грошей на цигарки, а то у мами пенсія лише через два дні.
Я був у шоці. І ця людина – мій брат. Чому він так змінився? Куди подівся той хлопчик, яким я колись пишався?
– І ти вважаєш, що це нормально? – не витримав я.
– Маминої пенсії ледве на їжу вистачає. Замість того, щоб допомагати їй, ти приїхав і сів на шию.
– Ну, не всім же бути такими розумними, як ти. Працювати на хорошій роботі та отримувати велику зарплату, – із заздрістю в голосі заявив Коля.
– Я тобі запропонував вакансію, і до того ж непогану, але ти відмовився, – невдоволено відповів я.
– Я не просив, щоб ти шукав мені роботу, – безтурботно відмахнувся брат.
– Я сам якось із цим розберуся.
– Мене попросила мати, – відповів я. – І лише заради неї я вирішив тобі допомогти. Сидіти у неї на шиї я тобі не дозволю. Тому або ти шукаєш роботу, або їдь туди, звідки приїхав.
Микола пробурмотів щось невиразне і кинув слухавку. Минуло кілька днів. Я заїхав до мами, щоб відвідати її.
– А де Коля? — спитав я, не знайшовши брата в будинку.
– Поїхав, – сумно сказала мама.
– Подався знову на заробітки. Сказав, що повернеться за кілька місяців.
Сподіваюся, він справді поїхав працювати. Адже утримувати ще й брата я не був готовий.
КІНЕЦЬ.