Завтра Андрій та Ірина стануть чоловіком та дружиною. І хоч вони вже півроку жили разом, але ніч перед весіллям вирішили провести у квартирах своїх батьків.

– Ти вже спиш? – зателефонував Андрій Ірині.

– Майже сплю, завтра вставати рано, о восьмій прийде перукар, потім візажист, – відповіла Ірина.

– А в мене для тебе неймовірна новина! Мені сьогодні батьки сказали, що вони подарують нам весілля.

– І що? Старовинний бабусин сервіз? – пожартувала Ірина.

– Ні. Батько показав мені банківську картку, де лежить сума, яка нам і не снилася. Ми з тобою зможемо купити однокімнатну квартиру, причому одразу, без іпотеки!

– Нічого собі! – Вигукнула Ірина.

– Ось піду скажу своїм, бо мама сказала, що після всіх витрат на весілля вони зможуть подарувати нам лише п’ятдесят тисяч.

– Не треба, навіщо засмучувати батьків. У тебе батько – інженер, мати – лікар, у них не такі можливості, як у моїх. Вони, виявляється, вже давно відкрили два рахунки – для мене та для брата і спеціально відкладали туди гроші, щоби дати нам стартовий капітал на початку самостійного життя.

– Звісно, маючи будівельну фірму, можна собі таке дозволити. А тобі батько не пропонував працювати у нього? – Запитала Ірина.

– Пропонував, але я відмовився, – відповів Андрій. – Люди зазвичай думають, що мати свою справу – це класно. Насправді це такий клопіт! Ось я зараз працюю, як то кажуть, на дядька – і не сіпаюся.

Хочу у відпустку поїду, хочу – вихідний візьму. І мене абсолютно не турбує, що якийсь клієнт пішов до конкурента, я свою зарплату все одно отримаю. Я бачив, як батько переживав, коли вони з мамою тільки починали справу – у них ні вихідних, ні відпусток не було.

Та й зараз, коли справа розкручена, фірма має репутацію, все одно треба тримати руку на пульсі, все контролювати і аналізувати. Мій молодший братик пішов до батька працювати, тож у нього тепер зовсім немає часу на особисте життя. Минулого року розлучився з дівчиною і досі один.

– У нього ще все попереду – йому лише двадцять п’ять. Гаразд, давай спати.

Весілля пройшло чудово. Молоді провели ніч у готелі в номері для наречених і наступного дня поїхали до теплого моря.

– Андрію, у мене з’явилася цікава ідея, – сказала якось Ірина, коли вони сиділи в кафе на набережній.

– Цікаво, яка?

– Ми можемо краще розпорядитися грошима, які подарували твої батьки. Я пропоную вибрати не готову квартиру, а на етапі будівництва. Це буде дешевше приблизно на двадцять чи тридцять відсотків. А на гроші, що залишилися, візьмемо машину. Права в тебе є, а я піду вчитися. Ну, поживемо ми ще два-три роки на орендованій квартирі, адже нас звідти ніхто не жене. Пам’ятаєш, господар сказав, що вони її для сина купили, а хлопчик у них ще в школі вчиться.

– Слухай, а мені ця ідея до вподоби! – вигукнув Андрій.

Сказано зроблено. Повернувшись додому, Андрій та Ірина зайнялися пошуком машини і через три тижні стали володарями синьої хонди.

Потім почали шукати квартиру. Хотілося підібрати щось у новобудові, але водночас щоб поряд були і магазини, і дитячі садки, і поліклініка. Вибрали, але, як це зазвичай буває, трохи не вклалися в бюджет, тож довелося таки влізти в іпотекиу.

– Нічого, – казав Андрій.

– Сума цілком адекватна, ми її за три роки виплатимо.

Справді, виплатили. Але довелося брати ще один кредит на ремонт і на меблі і техніку.

Тут вже довелося трохи затягнути пояси, бо Ірина завагітніла та народила доньку. Жити на одну зарплату та виплачувати кредит було складно.

У цей час молодший брат Андрія – Михайло, який одружився на два роки пізніше, вже жив у трикімнатній квартирі, і його дружина теж була у декретній відпустці.

– Михайле, поясни, як у тебе це вийшло? – Запитав Андрій. – У мене однокімнатна та ще два роки кредит виплачувати, а у тебе трикімнатна.

– Все просто. Ми відразу після весілля не стали розкидатися грошима, а склали все, що нам подарували батьки та гості, та внесли перший платіж. І нам також ще платити, причому не два роки, а дванадцять, – пояснив Михайло.

– Але ж ти платиш за велику квартиру, а нам на своїх тридцяти метрах вже зараз тісно! А машина в тебе яка? – Запитав Андрій.

– Пересуваюсь громадським транспортом. Ось Рита вийде з декретної відпустки, тоді подумаємо про машину, – відповів брат.

Увечері Андрій передав свою розмову з Михайлом дружиною.

– Вони, звичайно, розумніше зробили – всі гроші на квартиру спрямували, – сказав він.

– Ну, почнемо з того, що батьки Вероніки їм теж пристойну суму подарували – вона мені сама сказала. Єдина донька, – зауважила Ірина. – Там, окрім батьків, і бабусі з дідусями з обох боків скинулися. Вероніка сказала, що вони все, що з її боку родичі подарували, поклали окремо, і зараз, поки вона в декреті, звідти автоматично йдуть платежі за іпотеку. Уявляєш? Усі три роки – начебто іпотеки немає.

– Пощастило братику, – зітхнув Андрій.

– А ти не заздри, а краще поговори з батьком, – порадила Ірина. – Може, він таки нам допоможе?

– Цікаво, чим це може нам допомогти? – здивувався Андрій.

– Ідеальний варіант – це якщо вони погодяться обмінятися з нами квартирами. Ви з Михайлом з’їхали, а ваші батьки як жили у чотирикімнатній квартирі, так і живуть. Навіщо їм двом чотири кімнати? – Запитала Ірина. – І взагалі, а ваші частки у тій квартирі є?

– Жодних часток там немає, цю квартиру батьки купували, а не приватизували. А те, що ти пропонуєш – це абсурд. Переселити батьків в однокімнатну квартиру! Як тобі це на думку спало?

– Добре, хай вони свою продадуть, куплять собі двокімнатну, а різницю віддадуть нам на розширення, – висунула другий варіант Ірина.

– Ірино, ти знаєш, мені соромно йтиме до батька з такою пропозицією, – сказав Андрій.

– А жити в цій квартирі тобі не соромно? Ми не можемо навіть гостей запросити! – обурилася дружина.

– Попроси тоді просто грошей, щоб ми могли продати цю квартиру і, додавши, купити щось більше.

Ірина кілька днів говорила одне і те саме, і Андрій зрештою здався.

Коли він висловив батькові своє прохання, той трохи помовчав, а потім сказав:

– Про те, щоб ми з матір’ю кудись переїжджали, не може бути й мови. Цю квартиру ми купували з розрахунком, що в ній житимемо удвох. Тепер щодо того, щоб дати тобі грошей.

Я можу це зробити, хоч сума, про яку ти говориш, і для мене не копійки. Повторюю: я можу це зробити, але не буду. Якщо я це зроблю, ти ніколи не навчишся обмірковувати свої рішення та правильно розпоряджатися фінансами.

Ви з братом отримали на весілля однакові суми. Але ви розпорядилися по-різному. Звідси й різний результат. І ще: май на увазі, що років через десять-п’ятнадцять я вирішуватиму, кому віддати фірму. Час у тебе ще є.