Вийшовши заміж останньої зі своїх подруг, я готувалася до того, що мені доведеться часто протистояти не тільки чоловікові, а й його владній матері.

Розповіді про материнські ревнощі і критику переслідували мене, як це було у моєї подруги Світлани з її критичною свекрухою і чоловіком, який її не підтримував.

На моєму весіллі напруга наростала в очікуванні, що свекруха, Інна Павлівна, виплесне своє невдоволення з якогось приводу.

Натомість її дії були непомітними, відзначеними сльозами щастя,

але відсутністю тепла по відношенню до мене, що створило ґрунт для мовчазної битви характерів.

Подарунки, якими ми обмінювалися: вона – штанами великого розміру, я – простроченою помадою – були нашою зброєю у нашій нерозголошеній битві, яка велася під ввічливими посмішками.

Ця таємна ворожнеча тривала до мого сорокового дня народження, який я вирішила відсвяткувати всупереч забобонам.

Чекаючи чергового витка дріб’язковості, я була приголомшена, коли Інна Павлівна запропонувала подарунок, покликаний підкреслити моє старіння : путівку в санаторій – жест, який видався мені завуальованою образою, яка натякає на те, що я вже близька до пенсії.

Перш ніж я встигла відповісти, голос у моїй голові зупинив мій протест.

Я подякувала їй, здивувавши нас обох своєю стриманістю. Пізніше, розмірковуючи про все, я поцікавилася, чи не був її подарунок запрошенням розставити пріоритети на користь свого благополуччя, адже санаторій – місце для відпочинку і турботи про себе…

Неохоче я визнала цінність її поради, вважаючи оздоровчий ретріт не просто уколом, а можливістю подбати про себе через довгі роки байдужості до себе.

Може, в цьому сенсі Інна Павлівна мала рацію? Може, в її вчинку не було нічого такого образливого?

КІНЕЦЬ.