Як би не стискалось серце, але я розумію, що якщо не вижену дочку із зятем зі своєї квартири, вони самі ворушитись не будуть. Їх і так все влаштовує.

Дочка вийшла заміж три роки тому. З чоловіком жили на орендованій квартирі, говорили, що накопичують на іпотеку. Справа хороша, своє житло потрібне.

Рік вони прожили окремо, потім дочка прийшла проситись пожити в мене. Казала, що не виходить у них відкладати, коли треба левову частку віддавати за проживання чужому дядькові.

– Ми в тебе десь рік житимемо, потім з’їдемо вже на свою квартиру, – запевняла мене дочка.

Я дала згоду, хоч і не сильно бажала жити із зятем. У мене до нього ніякої прихильності не було, надто аморфний якийсь, лінивий, такі чоловіки мені ніколи не подобалися. Але ж вибір доньки я не обговорювала, не мені з ним життя будувати. Навіть коли стали під одним дахом жити, я не виховувала його та дочку, на мізки не капала.

Вони обоє працювали, ніби щось відкладали, я не питала, а вони мені не звітували. Бюджет у нас був окремим, вони самі так забажали.
– Мам, давай ти нам просто говоритимеш, скільки грошей ми тобі повинні за продукти та комуналку, а ми тобі віддаватимемо, нам так простіше, – запропонувала дочка.

Господарством і так займалася лише я, тож погодилася. Перші три – чотири місяці вони мені ще віддавали суму, яку я говорила, а потім почалися інші розмови.

То в дочки чоботи порвалися, довелося купувати, тож не можуть вони мені всю суму віддати, то зять куртку порвав, також додаткові витрати. Знову вони не можуть усю суму віддати.

Я, звичайно, намагалася увійти в їхнє становище, але чим довше ми жили разом, тим частіше у мене виникало питання – а хоч що-небудь вони собі там відкладають на квартиру?

Почала придивлятися до молодих. А вони то в ресторан підуть вечеряти, то у зятя новий годинник, а в доньки навушники. І це при тому, що вони мені зовсім припинили давати гроші. Дадуть кілька тисяч на місяць, це і за їжу, і за комуналку.

Кілька разів я дочку питала, як йдуть справи із накопиченнями на квартиру. Щоразу дочка ухильно відповідала, що все не так добре, як їм хотілося б, але потихеньку накопичення йдуть.

Я намагалася в це вірити, поки молодята не намилилися у відпустку. У мене відразу постало питання, на які це кошти вони їдуть розважатися? І чи не краще ці гроші відкласти на майбутню квартиру?

– Мамо, ну чого ти причепилася? Нам тепер взагалі на собі хрест поставити, якщо ми на квартиру збираємо? – Надула губи дочка.
Вони поїхали, а я поділилася своїм сумом з подругою, яка з мене і посміялася.

– Ти така цікава! Та не відкладають вони нічого! Їм просто з тобою зручно жити. Їжу ти купуєш і готуєш, квартиру ти прибираєш, а вони майже не платять і нічого не роблять. Для чого їм якась квартира? Живуть на втіху. Ти ж добра, ти ж не виженеш!

Слова подруги я перетравлювала всю відпустку молодих. Мені здавалося, що вона згустила фарби, якій молодій сім’ї не хочеться окремого житла? Просто вони молоді, грошима розпоряджатися до ладу не вміють.

А потім мене дочка спантеличила новиною, що вони з чоловіком чекають дитину. Стоїть, посміхається, явно чекає привітань. Я привітала. Але ж слідом запитала, а як же бути з іпотекою? Дочка відповіла, що поки що, мабуть, ніяк, не до іпотеки їм вже. А у мене в голові слова подруги крутяться “їм із тобою просто зручно”.

Я не стала тоді доньці нічого говорити, пішла перетравлювати новину до себе у кімнату. Але що довше я думала, то чіткіше розуміла – або я виселяю їх зараз, або вони від мене взагалі не з’їдуть.

Спочатку декрет, потім лікарняні, знову грошей не буде, а там, можливо, і я вже немічна буду. Тож треба вирішувати питання зараз.

Я й сказала дочці, що у них є місяць, щоб знайти квартиру чи взяти іпотеку, потім я попрошу їх із речами на вихід. Звичайно, були істерики, погрози, що зі мною перестануть спілкуватися весь комплект. Але я свого рішення не змінюю.

Зараз зять із донькою ходять по квартирі та навіть не вітаються, зате почали збирати речі, щоправда, дуже демонстративно. Мабуть, і досі сподіваються, що я зміню своє рішення.

Але як би мені не було важко, я вже все вирішила. Нехай з’їжджають та будують свою родину. Зараз думатимуть, що я їх зрадила, але потім дійде, що я їм добра бажаю.

КІНЕЦЬ.