Але ж і сплакалася я за ті дні. Хіба на таке ми з чоловіком заслужили? Рідний син, на якого ми так довго в свій час чекали, взяв нас просто під ноги. Але біда в тому, що я не розумію, де ми таки упустили. Ніби й виховували, леліяли, берегли, і тут на тобі. Те брудне взуття я буду довго згадувати. Дожились ми з чоловіком до такого, що ворогу не побажаєш!

Але ж і сплакалася я за ті дні. Хіба на таке ми з чоловіком заслужили? Рідний син, на якого ми так довго в свій час чекали, взяв нас просто під ноги.

Але біда в тому, що я не розумію, де ми таки упустили. Ніби й виховували, леліяли, берегли, і тут на тобі. Те брудне взуття я буду довго згадувати. Дожились ми з чоловіком до такого, що ворогу не побажаєш!

Хоч я і старалася робити якнайкраще, але схоже, щось пішло не так.

В молодості я чотири роки зустрічалася з одним хлопцем, думала, вже буде весілля, але раптом він сказав, що я йому не підходжу і кинув мене. Після цього я довгий час не хотіла відносин і навіть боялася їх.

Коли ж познайомилася з Миколою, своїм теперішнім чоловіком, то було мені майже під тридцять. Ми швидко одружилися, я навіть очікувала якогось обману, але все склалося добре.

Єдине, з чим нам довго не щастило, так це з дітьми. Микола старший від мене і може через це, батьками нам не вдавалось стати дуже довго.

Та все-таки Бог подарував нам єдиного, довгоочікуваного сина. Я любила Данилка і оберігала з малого віку. Завжди ми з Миколою все йому дозволяли, все-таки ж, єдина дитина. І одяг, і іграшки ну все мав найкраще, але схоже, син не оцінив того.

Ми вже з чоловіком старші, а сину тільки тринадцять. В Данила схоже почався перехідний вік. Якось син ставиться так, що взагалі наші слова для нього нічого не означають.

Згадує тільки, як треба грошей, або треба щось купити. А як треба нам щось допомогти, то або різко стає занятий уроками, або з друзями на футбол до пізнього вечора, або просто не хоче.

Я вже й не знаю що робити. Частенько, то закінчується так, що я прошу-прошу його, наприклад, посуд після себе помити, а потім сама роблю.

І ось вчора я знову попросила Данила, щоб він вимив свої чоботи, адже ті були брудні, а завтра він мав іти в них до школи.

Просила-просила і нічого не вийшло, в кінцевому результаті син просто “грубо” до мене сказав, і сьогодні до школи пішов в тому ж брудному взутті.

Боюся, щоб далі це не зайшло кудись, адже як станете Данило старшим і сильнішим я боюся, щоб син свою силу не показував. Ось тому й не знаю, що робити з цим? Сил більше немає на це дивитися.

Що на вашу думку ми зробили не так?

Джерело