Марія ще й додому не доїхала, а її діти вже наперебій їй телефонували, щоб вона відразу до них повертала. Син дуже просив маму, щоб вона спершу до нього заїхала, мовляв, дружина вже і стіл накрила, чекають Марію з нетерпінням. А донька сказала, що навіть слухати не хоче – мама спочатку до неї має заїхати, а потім вже додому чи до брата.

Про те, що Марія їде вкотре з Італії у відпустку, вона своїх дітей попередила, але про те, що буде не одна, вирішила не казати нічого. Вона чудово знала, якою буде реакція її дітей, тому і вирішила приховати той факт, що їде додому не одна, а з італійцем.

Заробітчанкою Марія стала ще 20 років тому. Вони з чоловіком жили дуже скромно, якщо не сказати – бідно. Будинок старий, двоє дітей підростає, а чоловік не бажав рухатися і щось змінювати, бо його і так все влаштовувало.

Тому і вирішила Марія взяти цю непросту нішу на себе, зібралася і в Італію поїхала, щоб своїх дітей забезпечити, принаймні, житлом. Сину на той час було 17 років, а доньці 15. Вони ще не зовсім розуміли, як житимуть, коли мама поїде, тому і не мали нічого проти, головне, що мама пообіцяла, що буде висилати гроші.

Перший час в Італії Марії так складно було, що аж згадувати не хочеться. Вона ж там нікого не знала, водій її в парку на Ребібії висадив, і там вона кілька днів і провела, спала на лавочці, добре, що то хоч літо було.

Потім їй запропонували роботу в одного дуже літнього італійця, в якомусь далекому селі, куди ніхто не хотів не їхати, але вона погодилася, бо мусіла хоч за щось зачепитися.

Так і почалося її заробітчанське життя, в якому вона себе і знайшла. Чоловік чекав на неї не довго, пішов до іншої, навіть оком не моргнув.

“Мені дружина потрібна, а не гроші”, – пояснив він Марії.

Діти теж сумували за нею не довго, бо зрозуміли, що мама з заробітків такі гроші присилає, які їм навіть не снилися, то ж заради них можна і потерпіти.

Дітьми Марії займалася її мама, бо чоловік після розлучення в інше село переїхав. Вивчила Марія двох своїх дітей, в свій час весілля їм зробила, а згодом і сину, і доньці допомогла збудувати хату. Діти, начебто, і вдячні були мамі за допомогу, але не переставали скаржитися, що все їм мало. І Марія ще з більшим завзяттям пакували сумки додому і передавала важко зароблені євро.

Все чекала, що діти оцінять, але зрозуміла, що про неї ніхто і не думає, коли вона запитала, з ким з них житиме, коли повернеться. Син відразу перепросив маму, але сказав, що з невісткою жити, якщо є рідна донька, це якось неправильно виходить.

А донька Марії заявила, що зараз модно, щоб всі жили окремо, тому порадила мамі зробити ремонт в їхній старій хаті, і навіть обіцяла допомогти.

Гірко було Марії усвідомлювати, що вона стала для дітей банкоматом, але заспокоювала себе тим, що така вже у неї заробітчанська доля, і треба змиритися.

Головне, що діти гроші по вітру не пустили, а то вона і таких історій тут, в Італії, наслухалася. Останнім часом Марія переїхала в Рим, де і працювала. А два роки тому вона змінила роботу, яка змінила її життя.

Влаштувалася Марія доглядати одного літнього синьйора, а до нього часто син приходив. Федеріко дуже собі сподобав Марію, і став приділяти їй знаки уваги. А щоб вона не сумнівалася в серйозності його намірів, він зробив їй пропозицію, бо давно був вдівцем, жив сам, дітей не мав.

Федеріко цього разу сам напросився їхати з Марією в Україну, хотів глянути, як живе його кохана, та й з дітьми її поближче познайомитися. Марія не поїхала ні до доньки, ні до сина, а натомість запросила їх до себе в гості, в свою стару, так і не відремонтовану хату.

Діти зовсім були не раді, коли мама їм оголосила, що цього разу не привезла їм жодного євро, і що від тепер лавочка закривається, бо вона заміж виходить, і Федеріко не хоче, щоб вона працювала.

– А за що ж ми тепер будемо жити? – спитав син.

– А ти коли таке рішення приймала, про нас подумала, мамо? – стала картати Марію донька.

Діти невдовлено встали з-за столу, і пішли. Якби не підтримка Федеріко, то Марія б просто розплакалася, бо за 20 років непростого заробітчанства вона так до нічого і не доробилася, навіть повагу від дітей не заслужила.

Вона дивилася на свого італійця, і розуміла, що це теж лотерея… Пощастить – не пощастить… Хто його знає, як воно буде. Та спробувати, напевно, варто.

Джерело