Річ у тім, що у свої тридцять років моєму чоловікові періодично доводиться жити з матір’ю, адже у неї то “тиск підскочив, приїдь переночувати”, то “ой, страшно стало, раптом наркомани вночі прийдуть”, то “не приїжджаєш зовсім, забув матір рідну, не потрібна більш нікому”. Ось так вона його щодня щомісяця, рік у рік і пиляє. А в мене немовля на руках.

Дивно, що чоловік встигає і на двох роботах працювати, і допомогти свекрусі, і мені з дитиною. Але все ж таки, мене така ситуація сильно бентежить. Та й свекруха, Надія Іванівна, останнім часом стала зазивати чоловіка надто часто.

Загалом зібрали сімейну раду і почали думати, як вирішити питання. Все ж таки чоловік маму ображати не хоче, а в мене її нахабство вже поперек горла стоїть. І раптом ця жінка видає нам “геніальну” ідею:

‒ А ви переїжджайте до мене, так і я вам з дитиною допоможу, тут і школа з дитячим садком під вікном, і Володі (мій чоловік) зручніше буде. А заважати вам не буду, все одно в трикімнатній мені однієї місця забагато.

Чоловік вже готовий був погодитись, але відчувало моє серце, що все буде далеко не так райдужно. Але робити не було чого, під черговим тиском свекрухи довелося все одно переїжджати. А далі, все як у тумані та в пеклі одночасно.

Для того, щоб у наших дітей була своя кімната, величезну лоджію, з дозволу свекрухи, ми утеплили, і вийшла цілком стерпна ще одна житлова площа. Тільки ось дві “наші” кімнати були не поруч, між ними був ще так званий “зал”.

Великий телевізор, тримісний диван та килим на стіні, все у стилі свекрухи. Але цей зал мав недоторканність, тому що він “для Свєти, вона прилітає влітку відпочити, погостювати”.

Ця Свєта – сестра чоловіка, яка зіпсувала нам життя. Якщо весь ми рік жили відносно спокійно, (коли не порушували порядки свекрухи), то в ці нещасні три-чотири літні тижні канікул будинок вставав на вуха.

У цієї жінки двоє дітей та чоловік, який славився залежністю від міцних напоїв. І абсолютно щороку вона плакалася своїй матері про те, як погано їй живеться закордоном, як чоловік її б’є, діти не слухаються та бунтують, а вона вся “біла та пухнаста”.

Надія Іванівна з захопленням усе це слухала і щоразу давала Свєті кругленьку суму, щоб не так погано донечці жилося, оплачувала квитки туди та назад і навіть лаяла її чоловіка телефоном. Спершу я у всі ці справи не лізла, ну дає і дає, її право.

Так минуло 15 років. Ми спокійно жили, мій чоловік виконував усі бажання свекрухи, наша донька росла і радувала нас великою кількістю грамот та чудовим навчанням. Ми навіть зважилися збудувати власний будиночок у селі.

А Свєта періодично приїжджала, встановлювала свої порядки вдома, сиділа за келихом на кухні з подружками ночами, плакалася свекрусі, забирала гроші та їхала. Ми нарешті добудували дачний будиночок і на час перебування Свєти одразу їхали туди, а дочка залишалася в місті. Все було терпимо, доки не сталося страшне.

Нещодавно з’ясувалося, що раз батько мого чоловіка перед тим, як піти з життя не залишив заповіт, то наша люба свекруха хоче всю квартиру переписати на Свєту. І це з урахуванням того, що ми 15 років день у день і за продуктами, і в лікарню возили, і на річку погуляти!

Робити нічого, обурювалися з чоловіком між собою, прикро все-таки, а рішення все одно не змінити. Так і стояли ми осторонь, поки свекруха систематично не почала скаржитися на здоров’я саме після того, як їхала Свєта.

То з серцем проблеми, то нирки турбують, то підшлункова, останньою краплею став мікроінсульт. Мій чоловік весь звівся, переживав страшно через матір, а лікарі розводили руками та списували на старість.

Одного разу дочка почала розповідати, що “Свєта дуже часто кричить на бабусю, щодня на сніданок, обід і вечерю, а бабуся тихо плаче в кімнаті та скаржиться на тиск”. Ланцюжок у голові склався. Свєта стала спеціально провокувати Надію Іванівну, щоб наблизити фатальну подію та прибрати до рук квартиру.

Чоловік всіляко намагався поговорити зі своєю мамою, але жінка похилого віку сприймала все в багнети та лише вказувала на те, що це ми чекаємо її смерті, щоб поділити квартиру по-своєму, “а Свєті вона все одно потрібніша, вона молодша, у неї важке сімейне становище, у вас і так все є!”

У результаті всі втомилися від цих конфліктів. Наша донька вступила до університету і поїхала з цього будинку, я нарешті повернулася до нашої старої квартири, яку ми вигідно здавали весь цей час. Чоловік досі іноді їздить до свекрухи та возить її лікарнями. А Надія Іванівна тепер скаржиться на Свєту, як серце болить, і рідна дочка її хоче в могилу звести. Але я про її суперечки з дочкою вже слухати не хочу.

КІНЕЦЬ.