«Ходімо до хати, люди слухають»

Того похмурого дня вона з’явилася на подвір’ї зовсім неочікувано. У Віри тривожно забилося серце…

– І чого вона знову сюди прийшла – не розумію. Все одно до хати не пущу її! Хай судиться зі мною, хай люди говорять, що хочуть, а я рішення свого не зміню. Хата моя. Своїми руками її будувала, не знала від роботи ніколи спочинку. А вона? Спитайте її, де вона, моя матір, була в цей час?

На якусь хвильку Віра просто замовкає, не може й слова сказати. Злість, образа і сльози душать її, перехоплюють дихання. Але вже через секунду знову викрикує на усеньке подвір’я:

– Коли здорова була, молода, про дітей не думала. Роздала по інтернатах – хай ростуть на чужих людях. А тепер, як старість настала, як зігнуло до землі вдвоє, припленталася. Згадала, що в неї діти є. Не пущу в свою хату – і все. Нехай на вулиці ночує. Хай у дім престарілих йде. А клопоту в хаті мені не треба, – Віра ображено закусує губи, ніби ставить останню крапку.

Старенька мовчки сидить на нижній сходинці веранди. Час від часу витирає краєм фартуха очі. Біля неї примостився малий Сергійко, її п’ятирічний правнук. Довгою лозиною змахує з бабиної ноги надокучливу муху. Він ще не розуміє усієї драми, яка розігралася тут, на їхньому подвір’ї.

Через огорожу крадькома зиркають цікаві сусіди. Чи то їм, чи просто аби виговоритися, Віра і далі виливає свій біль.

– Мати залишила нас зовсім маленькими. Мені було чотири, а Олегу, братові, два рочки, коли вона пішла від нас. Знайшла собі якогось заїжджого заробітчанина І вночі, зібравши свої речі, втекла. Батько довго шукав її.

Якось сусіди поїхали до родини в гості у Херсонську область. Там люди і побачили мою матір. Переказали батькові…

Він зібрався і поїхав за Оленою, Віриною матір’ю. Любив її, а головне, бачив, як страждають без матері діти. А приводити якусь чужаницю в хату не хотів. Тож тішив дітей словами, мовляв, будьте чемні, слухайте тітку Дарину, а він за те привезе їм маму.

Не привіз. Ні вмовляння, ні просьби – нічого не повернуло Олену до дітей.

Так і росли Віра з Олегом при батькові. Аж поки не трапилася біда. Чи то від тяжкої роботи, бо ж вся господарка була на батькових плечах, чи з туги, захворів тяжко. Згорів, як свічка, за недовгий час. Віра й досі пам’ятає якусь вселенську печаль у батькових очах, коли він, важкохворий, гладив їх з братом по русявих голівках.

Залишилися діти одні. Хоч і школярі вже, але ще зовсім маленькі. Спочатку доглядала їх Дарина. Але була вже немолода, а ще смерть брата забрала до решти здоров’я. Пригадує Віра один вечір, як тітка Дарина читала зім’ятий папірець. Потім якось дивно глянула на принишклих дітей. Одним порухом кинула той папір у вогонь.

– Нема у вас більше матері, – видихнула. – Померла вона. Тепер ви – круглі сироти, запам’ятайте.

Не знала тоді Віра, що тітка Дарина писала матері листи, розказувала про смерть чоловіка, просила, аби повернулася до дітей. Той папірець, лист від матері, був черговою відмовою Олени. Писала, що в неї нова сім’я, чоловік теж дуже хворий, отож приїхати не може.

Розказала про це тітка Дарина Вірі, коли помирала. Не хотіла нести із собою в могилу обману. Так Віра дізналася, що десь є жива її мати. Хоча для них з Олегом вона ще з того пам’ятного вечора була мертва.

Виховувалися вони з братом у дитячому будинку справді як круглі сироти. Чого тільки не натерпілися в житті, поки стали на ноги. Олег їздив по різних заробітках, на сході України й одружився. А Віра повернулася в село. Відбила з вікон погнилі дошки у батьківській хатині.

Вимила скрипучу стареньку підлогу й стала жити тут. Коли її ровесниці вступали до інститутів чи училищ, щоб вирватися з села до міста, вона пішла на ферму дояркою. Робила чорно, аби хоч одягнутися в щось ліпше. Ніхто не спитав ніколи, як їй живеться. Але Бог добрий, послав дівчині гарного, щирого хлопця, хоча теж із бідної сім’ї. Збудували з чоловіком хату, виростили дітей, дочекалися внуків.

Так би жили вони й досі. Якби не об’явилася одного дня в селі незнайомка. Віра не знала її. Але коли незнайомка з’явилася на подвір’ї, у неї чомусь тривожно забилося серце.

І недаремно. Перед Вірою стояла Олена, її матір. Скупо, плутано злітали із зістарених уст слова. Про те, що давно вже Олена жила сама. Чоловік помер, дітей у них не було. Що тяжко бідувала Олена в останні роки. Хата давня, дах протікає, вічно всередині повно як не дощу, то снігу. Кругом чужі люди, нікому допомогти. От і зібрала останні сили, повернулася додому, на рідне, старе обійстя.

Віра не вірила своїм вухам. Не впізнавала матір. Та й хіба вона могла її пам’ятати? Впізнавало Олену село, сусіди, які вже встигли про все дізнатися. Бачили у цій старій, згорбленій жінці колишню красуню, яка втекла із заїжджим парубком.

Не привезла Олена із собою нічого – ні статків, ні заощаджень. Тільки маленький клуночок з кількома старими сорочками. Мовчки сидить вона на останній сходинці. Чужа, мертва для рідних дітей, рідного колись обійстя…

Віра й собі принишкла, змахнула сльозу і сказала чи то незнайомці, чи собі:

– Ходімо обідати. А там про все й поговоримо. Чого будемо на подвір’ї? Люди ж слухають…

Дві жінки, донька і матір, пішли до хати. Сусіди розходилися по своїх домівках…

КІНЕЦЬ.