Кілька місяців тому мені в Іспанію донька зателефонувала, і повідомила, що нам потрібно готуватися до весілля, бо їй хлопець пропозицію зробив.

Ця новина мене дуже потішила, бо ж яка мама не бажає щастя рідній дитині? Іванці вже 27 років, то ж я вже навіть хвилюватися почала, і щодня просила Бога, щоб дав їй добру долю. Бо ж, практично, заради неї я тут і працюю.

Я вже 13 років за кордоном. Єдину доньку залишила ще підлітком на свою маму, бо жили дуже бідно, а далі продовжувати так вже й сил не було. Останньою краплею стало те, що нас запросили до сусідів на весілля. І там я випадково почула, як Ірина, найбільша пліткарка в селі, голосно обговорювала те, як я прийшла вдягнена.

Так, сукня на мені була не нова, але ж хіба це головне. Я вважала, що важливо прийти і уважити людей, розділити з ними їхню радість. А гроші на одяг витрачають ті, у кого вони є. Ми з чоловіком жили дуже бідно, працювала я одна, а чоловіка якраз звільнили, бо він полюбляв оковиту.

Ірина зібрала в коло кілька таких же цікавих жіночок, як вона сама, і обговорювала спочатку мою стару сукню, потім мого чоловіка, а далі взялася і до моєї хати. Сказала, що моя хата найгірша на всій вулиці, і що ми з чоловіком ніякі господарі.

З того весілля я пішла іншою людиною, твердо вирішила, що треба щось змінювати в житті. Зранку встала і сказала чоловікові, що хочу з ним розлучитися. А потім подзвонила своїй подрузі в Іспанію і почала просити, щоб та мені знайшла роботу.

Через два місяці я вже була в Іспанії. Спочатку було дуже важко, але потім втягнулася. Мама мені допомагала і доньку ростити, і хату відбудовувати. Не знаю чому, але ті в’їдливі слова Ірини мені дуже запам’яталися.

І тепер у мене найкращий будинок не лише на моїй вулиці, а й в усьому селі. Всі гроші я справно відправляла додому, а мама вже займалася будівництвом і ремонтними роботами.

Коли донька підросла, то вже взяла управління в свої руки. Втрьох ми непогано справлялися, але я не переставала мріяти, коли ж моя донька вийде заміж за достойного чоловіка і в хату прийде зять.

Тому новина про заміжжя доньки мене дуже потішила. Я лише запитала, хто буде моїм зятем і тут донька мене ошелешила, що сватається до неї син Ірини, тієї самої, яка так негарно на тому весіллі говорила про мене і мою родину.

Звичайно, що це мені дуже не сподобалося, але ж що я могла зробити. Пообіцяла доньці, що приїду додому і влаштуємо сватання. Сама собі подумала, що може Ірина і не найкраща людина, але її син може бути зовсім іншим. І зрештою, діти не мають відповідати за своїх батьків.

Коли я приїхала і ми зустрілися, я зрозуміла, що в поведінці Ірини нічого не змінилося, вона залишилася такою, як була. За столом ми почали обговорювати майбутнє весілля і основні витрати. Але Ірині вдалося і тут мене ошелешити. Моя майбутня сваха вважає, що якщо я приїхала з Іспанії, то за все маю платити я. А вона нам і так багато дає – свого єдиного сина. І якби не він, сиділа б моя Іванка і далі в дівках.

Ірина це сказала, ніби жартома. Усі посміялися, а у мене на душі знову неприємний осад. І що виходить, я стільки років працювала так важко, щоб забезпечити синові Ірини щасливе майбутнє – і весілля зробити, і в свою нову хату поселити. Не забула Ірина і про машину – натякнула, що непогано було б зятеві такий подарунок зробити.

На даний час ми готуємося до весілля. Ні Ірина, ні мій майбутній зять, нічого не допомагають. Все оплачую я. Іванка каже, скільки треба грошей, а я все висилаю, хоч і не впевнена, що це правильно. Люди не міняються, і з цим чоловіком майбутнє своєї доньки я не бачу.

Але дитина моя щаслива, вона вірить, що все буде добре. Я розумію, вона закохана, і багато чого не помічає. Але що мені робити?

Джерело