Мама народила Олену пізно і без чоловіка. Усі роки вони прожили в одній квартирі.

Олена вивчилася в школі, закінчила інститут, отримавши за порадою мами нудну для неї самої спеціальність економістки, і працювала у торговому технікумі викладачкою.

Учні її не любили, а вона їх побоювалася – галасливі, незговірливі, неслухняні…

Провівши заняття, вона поверталася додому, вони з мамою вечеряли, а потім сідали дивитися телевізор.

Подруги в Олени були – Наталя, колишня однокласниця і сусідка Надя.

З ними вона зустрічалася іноді, але тільки до десятої. Інакше мама зляже слаба від таких новин, що дочка «по ночах» ходить…

А коли подружки знайшли кавалерів, зустрічі стали і рідшими, і коротшими.

Сама Олена кавалерів не мала, але закохана вона була. Його звали Борис.

Борис жив неподалік і, схоже, теж мав подругу. Олена переживала, ну а що робити, якщо предмет її таємного кохання ніколи не звертав на неї уваги.

Зовнішність звичайна, як казала мама, сором’язливість, боязкість.

Все її життя, починаючи з інститутських часів, було незавидним.

Двадцятиліття дочки мама відзначила святковим обідом і дозволила запросити подруг, але без хлопців.

Дівчата прийшли ошатні, веселі, з квітами й подарунками. Та обід вийшов нудним, під мамині розповіді про її юність.

На столі стояли салатики, рясно присмачені майонезом. У кришталевому графинчику золотилося буле ігристе, а на гаряче подали печеню з грибами.

Дівчата смачно поїли і поквапилися додому, навіть не дочекавшись торта–медівника, який у мами не вийшов.

Чай з тортом вони попили вдвох, і Олена, витираючи сльози, одяглася й пішла, сказавши мамі, що піде прогулятися.

Свято їй дуже не сподобалося…

Вона дійшла до будинку Бориса, сподіваючись зустріти його, але не зустріла.

Ласкаві сусідки на лавці сказали, що він поїхав на заробітки за кордон…

На цьому коло її самотності й замкнулося б, але трапилося непередбачуване!

Несподівано пішов дощ, Олена прискорила крок, як раптом біля неї зупинилася якась машина.

Дверцята відчинилися, і незнайомий чоловік запропонував її підвезти.

Звали чоловіка Михайло. Дізнавшись, що в Олени день народження, він одразу підвіз її до кафе і запросив на каву.

І все б нічого, але Михайло був не на її смак, балакучий і… Одружений. Дружина у відрядженні, а він сумує на самоті.

Після келиха ігристого і тістечка з кавою Михайло зовсім освоївся і запросив Олену до себе в гості.

Якби вона не була ще самотнішою, аніж він, то вона б звісно ж відмовилася б.

Але дзвін у голові, мамина нудна компанія вдома і теплий погляд малознайомого чоловіка зіграли з нею злий жарт – вона прийняла запрошення…

…Прокинувшись близько дванадцятої ночі на чужому дивані під колючим пледом, Олена злякалася.

Все, що з нею сталося цього вечора не вкладалося в жодні логічні рамки доброчесної молодої жінки. Михайло сидів на кухні і пив чай.

Вона швидко одяглася, він вийшов її провести, винуватий весь такий, нічого не обіцяючий. Він зробив спробу дружнього поцілунку, але вона відсторонила його і помчала додому, навіть відмовившись від пропозиції підвезти…

…Мама лежала, відвернувшись до стіни. Олена лікувала її три наступні дні. Вона була біла, на роботу не ходила, взявши лікарняний. Із донькою майже не розмовляла, сказавши, що Олена довела її.

І це вона ще не знала про її вчинок…

На щастя на вихідні мамина подруга запросила їх на дачу, подихати свіжим повітрям. Звідти мама повернулася усміхнена, і все стало як було…

…Борис повернувся до рідного міста, коли Олені вже виповнилося тридцять. Приїхав із сім’єю, дружиною та двома дітьми.

Даремно Олена тримала надію, що рано, чи пізно вони зустрінуться, і тоді, можливо, доля зведе їх. Не звела поки що. Її самотність давно перетворилася на спосіб життя. А роки минали…

Ось і мама постаріла, вийшла на пенсію. Тоді в неї і з’явився друг, Павло Іванович, сивуватий і підсліпуватий, в окулярах з товстим склом.

Він водив маму гуляти в парк і безсоромно запитував майже сорокарічну Олену:

– Де ж ваш наречений, голубонько? Не годиться це, не беріть приклад з мами.

Вона хотіла відповісти йому, але передумала, вийшло б неввічливо, а інших слів знайшлося. Так він і заходив до них у хату, доки не злягла мама.

Цього разу не допомогли ні ліки, ні лікарі. Мама тихо пішла…

Ховали її разом із Павлом Івановичем. Олені було важко, допомагали тільки подруги, які не залишали її одну.

А мамин друг на щастя зник, у домі в Олени не з’являвся.

Якось пізно ввечері в квартирі пролунав дзвінок у двері.

– Невже цей старий прийшов? – здивувалась Олена.

Вона відкрила двері і не повірила своїм очам!

Але на порозі стояв Борис… Стривожений погляд, зморшки на переніссі, що видавали стурбованість.

Олена розгубилася, вона сама виглядала не дуже: обличчя, все ще червоне від сліз, мамин халатик, капці. На голові клубок. Попереджати ж треба перед такими візитами!

– Вибач, – сказав Борис, оглянувши її з голови до ніг. – Наталка сказала про твоє горе, я не знав.

Вона провела його на кухню, а сама швиденько переодяглася у спортивний костюм і зачесалася. З обличчям боротися марно. Доведеться йому таку її потерпіти…

Поки переодягалася, зрозуміла, в чому річ: необережно зізналася Наталці днями, що закохана в Бориса зі школи. Ось недолуга!

Значить, вона йому все розповіла, і ось він тут. І що тепер? Черговий одружений чоловік у її житті, непотрібний і марний.

Вони пили чай мовчки. Але потім Борис таки розповів про себе, а вона дивилася на нього і думала:

– Де мої сімнадцять років?

Він говорив про свій не дуже щасливий шлюб, про дітей, які більше люблять матір, аніж його. І взагалі, незважаючи на зовнішнє благополуччя, в душі він самотній.

– Знаєш, – сказала вона йому насамкінець перед відходом. – Коли зовсім погано буде – приходь.

Він зніяковів…

…А через рік все так і вийшло. Син Бориса поїхав на навчання, закінчивши школу, а дружина розлучилася з чоловіком і забрала дочку. Він прийшов до Олени похмурий, який зачерствілий і запитав:

– Можна до тебе?

Вона подивилася на його посивілі скроні, згаслі очі, злегка тремтячі руки і відповіла:

– Можна.

І самотність відступила, пішла у небуття. Її любов набула реальних обрисів, огорнувши Бориса турботою, невитраченим теплом і збереженою тільки для нього жіночою ласкою.

Чи любив він її? Це питання вона сама собі не ставила.

Але одне було зрозуміло – щастя там, де люблять і вміють цінувати любов!

Борис умів це, і він зробив Олену нарешті і прекрасною, і щасливою!