У однієї жінки мама була токсично холодна; за класифікацією мам, яку прочитала жінка на сайті одного психолога. Там усі мами ділилися на холодних, обволікаючих, контролюючих, істеричних та ще всяких-різних. І всі поголовно були токсичними. Хороша мама мала бути зовсім не такою, як у цій класифікації ссавців.

І жінка зрозуміла, що всі проблеми у житті – через маму. Токсично-холодну. Мама все життя працювала, рано овдовіла. Виховала, прогодувала, дала освіту, а потім теж особливо емоцій не проявляла. Важко з нею спілкуватися. І говорити нема про що.

Жінка ходила у спеціальну групу для дітей п’ятдесяти років, яких недолюбили. Там учасники намагалися дати одне одному те, що не дали мами. І ще жінка відвідувала танцювальний гурток, що сиділа на сайтах знайомств. І подруги в неї були. Ходили до театрів, їздили разом відпочивати. І колеги були, звісно. Гарне спілкування, тепле, розвиваюче, підтримуюче.

І ще був кіт Рижик. Іноді доводилося кота залишати у мами. Мама була не в захваті, але за котом доглядала. Тільки без особливих сантиментів, якось холодно, така вже вона була, ця мама. Про яку жінка багато розповідала в групі та в мережі, у коментарях під текстами про токсичні матері та недолюблення.

І жінка захворіла. Дуже сильно. Якось стрімко все сталося: діагноз, операція, потім інша. Потім довге лікування, дуже тяжке. І знову операція. І знову лікування…

Жінка видужала. Три роки минуло. Вона була врятована лікарями. І мамою. І сама ця жінка сказала так: “Спочатку всі цікавилися моїм здоров’ям і писали, дзвонили. Але я не мала сил підтримувати спілкування, дуже погано було. Люди ображалися. Або просто втомлювалися. У всіх, знаєте, своє життя”.

І зі мною залишилася лише мама. Весь догляд був на ній. І тільки вона бачила, на що я перетворилася, як я виглядала, що зі мною було… Тільки мама. Виявилося, що ніхто не доглядатиме і допомагатиме щодня, прибиратиме, пратиме, ходитиме в аптеку, супроводжуватиме в лікарні, носитиме білизну, приноситиме чисту, водитиме під руку до туалету… Тільки мама”.

Так що в словах про склянку води, яку нема кому подати – правда. Може знадобиться склянка води. А може й ні. Може, подадуть його близькі. А може, чужі. Але частіше все ж таки поряд залишаються ось ці «токсичні» близькі, з якими сваришся, на яких ображаєшся, нагадуєш погане… А потім виявляється, що покластися можеш тільки на них.

Чужі бувають кращими. Але в слабкості та нещасті вони не те що кидають нас, вони просто живуть своє життя. І поряд виявляються близькі. Якщо вони ще живі, звісно. І кіт. Або собака. І все.

І це жорстока правда життя. Тому не треба відразу застосовувати дивні класифікації до найближчих. Тим більше, якщо в класифікації лише лайливі епітети.

Хто знає, як складеться життя. І чи не пошлють нам суворе випробування замість долюблювання? Про це говорила дивом жінка, що зцілилася. І до її слів варто дослухатися. І подумати, хто буде поруч довгий-тривалий час випробування? Кому ми по суті потрібні? І кому ми можемо залишити кота, коли їдемо?

КІНЕЦЬ.