Оскільки тепер я вже внутрішньо готова до того, що мій шлюб може піти на дно, як “Титанік”, мене вже нічого морально не стримує. Я можу сурмити про свої проблеми наліво і направо, але для себе я буду нормальною людиною і чесною жінкою. Я за 14 років шлюбу жодного разу ніде чоловіку не збрехала.

Ми починали з самого дна, разом. Після інституту мій майбутній чоловік довго не міг знайти себе через специфічну освіту. Ну і ще в нього характер такий, скажімо, не зовсім пробивний. Мене це не те щоб влаштовувало, але я трималася за нього, бо мала почуття.

Ми все ділили навпіл і оплату за квартиру теж. Я вже тоді знайшла собі місце на одній фірмі середнього штибу. Тож кінці з кінцями звести могла. Ну а мій кавалер бігав по підробітках.

Так чи інакше, це я допомогла йому з працевлаштуванням. Поговорила з шефом, його взяли на випробувальний термін, а потім уже він якось сам почав справлятися. Мені це подобалося, адже таким чином ми ставали ближчими, та й відчувалася якась єдність, чи що.

Потім справи у нашої фірми пішли в гору, і чоловік з начальством навіть став зближуватися без моєї допомоги. Весілля ми зробили скромним, але мені подобалося, що ми могли його собі дозволити: з сукнею, гостями, але без розмаху. Навіщо влаштовувати цирк подумаєш, найважливіший день у житті.

Коли народилася донька, ми були дуже раді. Моя вагітність пройшла з деякими ускладненнями, тож мені довелося піти в декрет, потім на роботу я вже не змогла вийти, на жаль. Тож із цього часу ми повністю залежали від чоловіка. Я знаю, що багато сімей живуть так, але я ніколи цього не розуміла.

Якщо у вас усе добре, здоровенька дитина, за якою не потрібен нагляд. Чому б не працювати удвох, з’являється ж набагато більше можливостей. Та й який сенс сидіти в чотирьох стінах добровільно, не бачачи нікого і нічого? Але в мене такої можливості не було. Іноді до нас приходила свекруха.

Трохи допомогти по господарству, просто поговорити тощо. Ми не були з нею найкращими подругами, але я завжди дякувала їй за допомогу, адже вона нічим нам не була зобов’язана. Онуку вона любила завжди, попри все. Я навіть зараз, коли чоловік показав свою сутність, можу назвати її рідною людиною.

Ми досі живемо в орендованій квартирі, але домовилися з господарями, які живуть за кордоном, що будемо викуповувати її частинами. Щось на кшталт іпотеки, але без кінського відсотка, і виганяти нас, у разі чого, ніхто не буде. Умови хороші, тих людей ми знаємо вже давно.

Але, як би там не було, нерухомість – дороге задоволення, і воно завжди потребує купу коштів. Тому я звикла до того, що в нас у житті все має бути в міру. Я ніколи не скаржилася на те, що ми всією сім’єю не ходимо в ресторани. Не виїжджаємо до моря кудись. Хоча ні, брешу.

Кілька разів було, за 14 років, але подруги перестали до мене приходити, я не можу похвалитися новими сукнями, хоча завжди намагаюся тримати себе у формі, а чоловік уже давно мріє про авто, але реальність така, що поки що про це думати дуже рано. Я навіть не знаю, може, й ні.

Не я ж завідую грошима в сім’ї. Ось, до речі, про гроші. Два тижні тому я хотіла трохи поприбиратися і викинути деякі старі речі. Ми нещодавно вирішили віддати невеличку радянську шафу в добрі руки і таким чином розширити простір у домі. Як би там не було, а одягу в нас назбиралося достатньо.

То чому б його не перебрати і те, що вже зносилося або стало мало, не винести на смітник? Такі речі, які навіть для секонд-хенду не підійдуть?! Загалом, рилася я, рилася і знайшла стару картату сорочку чоловіка, в якій він ходив ще в молодості. Вона була на нього коротка, а з віком він стрункішим не став.

Тому я і не стала занадто пильно її розглядати. В останній момент просто пройшлася рукою по нагрудній кишені й помітила якесь ущільнення. Відкрила й ахнула. Там виявилася пачка валюти, перетягнута гумкою. Як я вже сказала, грошима завжди завідував чоловік.

Але де саме вони знаходяться, мені було добре відомо. І це точно не був наш сімейний бюджет. Подумала я трохи і поклала гроші назад. Звалила сорочку в купу до інших старих речей і стала чекати чоловіка. Коли він прийшов, сказала, що не встигла ще викинути одяг, але зараз ось збираюся.

Ви б бачили, як він побілішав, але виду не подав і під дуже дурними, вигаданими приводами, не роззуваючись, почав ритися в строкатій купі ганчір’я. Я навмисно вийшла на кухню, щоб він забрав те, що з шукав, але для мене було важливо, що він це робив, не кажучи мені нічого.

Потім із задоволеною мордою запропонував сам сходити і все винести особисто. Я без проблем погодилася. Тепер, коли я знаю про його секрет у кілька тисяч доларів, я дедалі частіше ловлю себе на думці, що він останнім часом дуже часто сидів у телефоні і з кимось спілкувався.

Звісно, казав, що це клієнти, робочі моменти, знайомі. Але чому тоді він не відповідає на повідомлення, коли я поруч?! Просто ігнорує свій же телефон. Хто це може бути, якщо не людина, про яку мені знати не належить? Ні, я все розумію. Дружина сидить удома з дитиною, а він тільки й робить, що працює.

Мабуть, захотілося нових відчуттів? Що ж, давай, але наберися хоробрості і про все розкажи дружині і своїй дочці, яка потребує дорогих ліків і особливого догляду. Розкажи, що ці гроші потрібніші якійсь довгоногої погані, а не їй. Сьогодні або завтра я планую повністю в усьому розібратися.

Нехай буде боляче, нехай сусіди слухають скандал, але навіщо потрібні ці гроші, з ким чоловікк спілкується телефоном і де він інколи пропадає після роботи – все це я маю дізнатися, і крапка. Хоча через мою жіночу інтуїцію мені вже все, по суті, відомо.

Потрібно лише упевнитися на 100 % і дізнатися деталі. А що далі? Та мені начхати. Але жити з обманщиком я не хочу. Ми з дочкою прорвемося і без нього. Головне – жити без брехні й лицемірства.

КІНЕЦЬ.