На минулі свята я вдосталь наревілася і, нарешті, усвідомила, наскільки моя сім’я егоїстична і бездушна. Буквально кожен із родичів мене розчарував по-своєму. Наче вони всі змовилися. Мабуть, початок нового року – це тільки квіточки, а ягідки підуть потім.

З сумом згадую минулі часи і навіть сумую за ними. Як же так, це ж рідні люди. Чому вони стали такими чужими й холодними, невже такими вони були завжди? Спершу зателефонував син і сказав, що вони з дружиною не прийдуть. З його голосу в слухавці було зрозуміло, що він уже напідnитку.

Загалом – нічого дивного. Вже якщо він і в звичайні дні ніяк себе не стримує, то на свята питиме й поготів, але я звичайна жінка. І нехай мені вже давно за 50, хочеться іноді вірити в диво. Ось я і сподівалася десь глибоко всередині, що син зробить мені хоча б такий подарунок. На жаль, цього не сталося.

Відразу після нашої розмови з того самого номера мені зателефонувала невістка. Вона, навіть нормально не привітавшись, почала голосити і скаржитися на мого сина. Розповідала про те, як їй усе це набридло, як вона втомилася від таких стосунків і, якби не я, давно вже б кинула його.

Я її, звісно, намагалася якось підбадьорити, але робити це було справді важко, адже ми знали, що з її боку це тільки слова. Що в той момент я була їй кимось на кшталт безкоштовного психолога, адже правду знали ми обидві. Нікуди моя невістка не піде, поки не народить або поки не поміняють житло.

Річ у тім, що сама вона навіть не з нашого міста. І, вийшовши заміж за мого сина, прийшла, можна сказати, на все готове. Квартиру синові подарував його батько. Тож невістка моя залежить від цієї ситуації, аповертатися їй нікуди. Батьки живуть у маленькому місті на іншому краю країни.

Ні перспектив, ні майбутнього. Тож дружині мого сина доводиться терпіти його витівки. Він не безнадійний п’яниця, має роботу і навіть непогану, але всі гроші витрачає на свій розсуд. На себе в основному. Решта йде на оплату комуналки та купівлю їжі на місяць.

З іншого боку, невістка й сама працювати не поспішає. Уже майже півтора року. Значить, напевно, їм обом так зручно. Зустрілися, загалом, дві самотності, а в мене через це серце болить. Ще зателефонувала донька, але в її випадку я навіть не сподівалася на якесь розуміння.

Ми з нею в затяжній сварці відтоді, як вона вийшла заміж. За її логікою, у всіх її промахах у житті винна я і ніхто інший. Вона телефонує до мене частіше, ніж син, але лише для того, щоб через кілька хвилин звичайного спілкування образитися або просто нахабно вийти на конфлікт.

Потім зазвичай починаються крики, звинувачення, вона кидає слухавку. Десь тижні на два. І потім усе спочатку. Розумієте, вона старша дитина в сім’ї. І, як це заведено у старших, свято вірить, що я, як мати, у дитинстві сильно на неї тиснула, тому вона більше любила батька.

Дуже хвилювалася, коли ми розлучилися, і в усьому звинувачувала мене. Також вона вважає, що всю свою любов я віддала синові, а їй не дісталося нічого. Чи треба говорити, що моя дочка була важким підлітком? Думаю, це очевидно. Ну і в дівках вона теж не засиджувалася.

Вийшла заміж за першого зустрічного, аби жити в іншому місці, що й привело її до нових життєвих проблем. У мене двоє онуків, і обидва – від дочки. Дітей вона дуже любить, але чоловіка просто ненавидить. Напевно, навіть більше, ніж мене. Я щиро не розумію чому.

Мені він спершу теж здався якимось дивним і замкнутим у собі, а потім я побачила в ньому звичайну людину, зі своїми плюсами і мінусами. Так, з ним, буває, нема про що поговорити. Про футбол хіба що або про роботу, але він забезпечує сім’ю, дуже багато працює, а вільний час витрачає на дітей.

Ідеальний чоловік, якщо подумати! Але доньці навіть він не догодив. Вона хоче, щоб із чоловіком можна було про щось поговорити, побудувати плани на майбутнє, просто цікаво провести час, а мій зять – він не такий. Зате я знаю, хто дійсно був таким – батько моєї доньки.

Вона тепер шукає батька у стосунках? При цьому заміж вона виходила з гордо піднятою головою, навіть не запросивши мене на церемонію, а тепер, виявляється, це все моя вина. Ви можете собі уявити? Так що так, з дітьми у мене повне непорозуміння, сумно все це.

Поруч немає сильного чоловіка, який би міг обійняти і втішити. Після розставання з колишнім чоловіком я була якийсь час у стосунках, але вони ні до чого не привели. Сумна іронія в тому, що саме через ту людину я й розлучилася, кинувши свого батька моїх дітей.

Але це, напевно, сталося б так чи інакше. Мій чоловік ніколи не дивився на речі серйозно. Все йому було смішно і весело, головне, щоб друзів побільше. Спершу здається, що в цьому є якась чарівність, інтерес, але жити з таким веселуном буває дуже і дуже складно.

Діти тягнуться до нього, а я, виходить, – зла мачуха, яка змушує всіх лягти раніше, не дуркувати тощо. Та й, якщо чесно, до такого типу чоловіків повага пропадає якось дуже швидко. Наче ти живеш не з людиною, яка завжди підставить плече, а з клоуном.

Я поспішила знайти собі справжнього чоловіка, але обпеклася. Тепер живу за інерцією, щоразу дивуючись тому, ким стали мої діти. Раніше в мене був кіт, але півроку тому він утік. Тепер я зовсім одна. Не найкращий початок року. Десь усередині мене ще жевріє надія, що все ще налагодиться, але з кожним днем вона вмирає

КІНЕЦЬ.