Коли ми оголосили нашій рідні нашу цю чудову новину – вони зовсім не зраділи, сухо привітали і сказали, що ми зовсім не думаємо – народжувати в наш час шосту дитину. Але мій чоловік дуже хотів сина – і ось нарешті небо нам послало хлопчика.

Ми з чоловіком зустрілися коли нам було по 18 років і одразу зрозуміли, що хочемо бути разом все життя. Намріяли собі великий будинок і багато діток.

Ми не просто мріяли – у 20 поїхали на три роки працювати закордон і збирати гроші. Працювали не легко, на заводі і на землі, але приїхали додому з грошима, у батьків нічого не просили. У мене одна мама, а у Стаса ще двоє менших за нього сестер.

Отак приїхали ми і купили будинок, а також відкрили свою справу – у нас зараз кілька магазинів автозапчастин.

Ми одразу сказали рідні, що я працювати не буду, що буду допомагати Стасу і виховувати дітей. Свекрам це не дуже сподобалось, та й моя мама сказала, що у мене вище освіта і треба самореалізація, та я всім відповідаю, що моя самореалізація – це моя родина.

Почали у нас народжуватися дітки. Свекруха і сестри Станіслава мені взагалі нічим ніколи не допомагали, моя мама – іноді за власним бажанням.

Їду коли у нас народилася третя донечка, ми мали можливість користуватися послугами няні. У нас і зараз працює ця чудова літня жінка, допомагає мені з дітьми.

Окрім того, що я мама, я веду бухгалтерію чоловіка, роблю прикраси з натуральних каменів на замовлення – це моє хобі, яке я дуже люблю.

Отже, ми зі Стасом стали батьками 5 донечок – Даринки, Іванки, Соломійки, Христинки і Злати. Але обоє ми хотіли ще синочка.

І ось нарешті небо нам послало хлопчика – кілька місяців тому ми дізналися що я знову при надії. Сестрички теж чекають братика. І все у нас в родині чудово. От тільки засмучують мене взаємини з родичами.

Справа в тому, що коли ми оголосили нашій рідні нашу цю чудову новину – вони зовсім не зраділи, сухо привітали і сказали, що ми зовсім не думаємо – народжувати в наш час шосту дитину. Але мій чоловік дуже хотів сина і я також! Забули у них спитатися, чесне слово.

От і виходить, що маючи таку велику родину, зі своєю іншою ріднею ми спілкуємося все менше, вони не розуміють нас, а я їх. Ми не ходимо ні до кого на свята, нас не запрошують, бо нас багато, «спробуй нагодуй».

Але ми ніколи ні до кого не ходили з пустими руками! Ну та й таке, не хочуть – і не треба, проживемо.

Дітки у нас виховані, дівчата привчені до порядку і чистоти, старші мені у всьому допомагають. І ми радіємо, що буде тепер і хлопчик, а може – і не один! І мені байдуже, подобається це нашим родичам чи ні!

З повагою, Олена К.

Всім щастя і миру!

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

Джерело