Ірина ніколи не перевіряла телефон чоловіка. Йому часто дзвонили по роботі, надсилали повідомлення, тож жінка вже звикла.

Багато років він працював далекобійником, добре заробляв.

Ірина звільнилася з роботи, займалася домом, городом. Донька Світлана поїхала в місто, відівчилася і там і залишилася жити.

Жили вони з Сергієм дружно. Палкого кохання може й не було вже, але була повага один до одного, порозуміння.

Спочатку Ірина сумувала, коли він їхав у рейс, а потім звикла. Зате скільки радощів було, коли чоловік приїжджав додому.

Вона смажила пиріжки, запікала гусака зі скоринкою, як він любить, соління з погребу діставала, сало нарізала тонкими шматочками із цибулькою… Стіл був повен смакоти.

Будинок, де вони жили, залишився від батьків Сергія. Їх уже не було. Ірина завжди згадувала їх із теплотою – хороші люди були.

Свою маму вона не знала, її не стало, коли Ірині було два роки. Батько одружився, народився син. З мачухою не склалися стосунки, не злюбила вона падчерку, прямо, як у казці.

Після школи поїхала Ірина з рідного села і більше туди не поверталася. Батька не стало, з братом не спілкувалася.

Батьківська хата дісталася мачусі.

Після навчання вона влаштувалася в магазин, жила на орендованій квартирі з подругою.

Із Сергієм познайомилася на танцях. Гарний, високий, чуприна пишна – як було не закохатися?

Поїхали вони у його рідне село, одружилися. Тридцять два роки сімейного життя пролетіли як один день. Дочка красуня, добротний будинок, грошей достатньо, чоловік хороший. Ірина вважала себе щасливою людиною.

Проте, все змінилося раптово…

…Якось Сергій на подвірʼї ремонтував альтанку, Ірина смажила на кухні оладки. З домашньою сметанкою – саме те!

Телефон чоловіка лежав на тумбочці й постійно вібрував. Хтось надсилав повідомлення, одне за одним…

Ірина, зменшивши газ на плиті, вирішила віднести телефон чоловікові на вулицю. Може, важливе щось по роботі пишуть?

Вона ніколи раніше не зазирала у його телефон, але тут щось вирішила глянути, що ж там таке термінове?

Ірина відкрила повідомлення від якоїсь Катерини.

В неї аж в очах потемніло від прочитаного:

«Сергію, я вагітна! Кілька тестів перевірила!»

«Чого ти мовчиш, ти не радий?»

«Мені здається, буде син.»

«Ти де там, куди зник?»

«Може ти не радий? Я тоді зроблю, що треба і не залишатиму!»

«Все я образилася!»

…Що це? Хто така ця Катерина? Який син?

У голові Ірини був повний хаос. Невже її Сергій на стороні з кимось зустрічається? Як таке можливо?

– Іринко, у тебе оладки підгоріли, ти що не бачиш?! Що трапилося? – Сергій зайшов на кухню.

Ірина підскочила до плити й вимкнула газ. Оладки були чорні. Вона викинула їх у відро для сміття.

– Та що відбувається, на тобі лиця нема!

– Там Катерина вагітна. Син, каже, буде…

Ірина простягла телефон чоловікові. Він розгублено взяв його й прочитав повідомлення.

– Отож… Та як же це… Оце так справи…

– Сергію, хто вона? Що відбувається? – тихим голосом запитала Ірина.

– Іринко, та тут така справа… Був я в рейсі, зупинився в невеликому містечку. Зайшов у кафе перекусити, а там вона…

Офіціантка. Замовлення принесла, слово за слово, розговорилися.

Сам не знаю, як опинилися ми ввечері у неї вдома. Попросила полагодити кран. Не зміг відмовити. Одна живе, розлучена, нема кому допомогти, каже. Я ж людина добра, безвідмовний, сама знаєш…

Та й закрутилося якось… Став до неї заїжджати. Сам не знаю, що на мене найшло. Вона схожа на тебе, на молоду. Ось дивлюся на неї, і тебе уявляю… Пелена очі закрила…

Нічого не обіцяв я їй, просто зустрічалися, а тут ось такі новини тепер. Сам вражений. Це ж не було серйозно все…

– І скільки ж їй років?

– Тридцять нещодавно виповнилося…

– Господи, та вона тобі в дочки годиться… Ганьба яка… Поліз до дівчини! Іди! Бачити тебе не можу! – у сльозах вигукнула Ірина.

– Іринко, та це непорозуміння якесь… Не може вона вагітна бути, ми ж обережні були, навіщо мені проблеми зайві…

– Іди! Не потрібні мені подробиці твоїх пригод! Напевно, вона не єдина, з ким у тебе непорозуміння траплялися?

– Клянуся, вперше це! Ніколи я тобі не зраджував!

– Брешеш! Забирайся, щоб ноги твоєї тут не було!

– Ірино, ну куди ж я піду зараз? Я в літній кухні житиму. Може, пробачиш, недолугого?

Ірина пішла у спальню і дала волю сльозам. Ніколи їй ще не було так неприємно і прикро. Її Сергійко, з якоюсь дівчиною…

Довго лежала вона на ліжку, думала, як жити далі…

Подзвонила дочка.

– Матусю, привіт! Як ви там як батько? Коли у рейс збирається?

– Батько твій незабаром знову стане батьком.

– В сенсі?! Ти вагітна?!

– Не я. А дівчина, до якої він їздив регулярно, будучи в рейсі… Твого віку…

– Ти жартуєш? Мамо, це не смішно!

– Та якби ж, дочко… Так важко на душі…

– Ох ти ж, ну і дає він… Чого їй треба від нього? Розлучатиметеся?

– Не знаю нічого, голова не працює, думатиму…

Наступного дня Сергій поїхав. Ірина дивилася у вікно, як він перед тим, як сісти за кермо, з тугою глянув на вікна будинку.

Ох і наробив же ж ти, Сергію, як жити тепер із цим?!

Через тиждень Сергій повернувся. Жив у літній кухні, там було дві кімнати, кухня і спальня. Коли приїжджали гості, він там часто ночували. Нещодавно зробили ремонт. В хату не заходив.

Ірина нікому, окрім доньки, не розповідала про те, що сталося. Навіть подрузі Зої. Було соромно. За нього. І прикро за себе. Хоч Зоя і добра людина, але не хотілося ні з ким обговорювати цю тему.

…Якось увечері пролунав стукіт у двері.

– Ірино, можна я зайду? Поговорити треба!

Ірина вийшла в коридор, відчинила двері.

– Заходь. Говори.

– Слухай, я тут подумав… Це точно не моя дитина. Я все прорахував. Приблизно в ті дні, коли зачаття відбулося, я був у рейсі, і ніяк не могло в нас нічого з нею бути.

– Та навіщо ти мені це говориш?! Ти зовсім чи що?! Іди до неї розбирайся, і роби що хочеш, тільки мене не турбуй! Розбирайся тепер сам!

Ірина зачинила двері перед його носом! Ну й нахабний! Слів немає!

– Ірино, відкрий, я тобі грошей дам хоч!

– Не треба мені від тебе нічого!

Пішов. Гроші в Ірини були. Звичка відкладати про запас стала у нагоді. Для початку вистачить, роботу треба підшукувати. Хоч продавчинею піде, все ж таки гроші, та й відволікатися буде від сумних думок.

Сергій поїхав і зник. На місяць. Ірина почала навіть переживати, чи не сталося що з ним щось. Але ні, з’явився.

– Привіт. Як ти тут?

– Нормально, живу.

– Іринко, пробач мені. Помилилася людина, буває. Ми ж стільки років разом були, ну як так?!

– Сергію, це в тебе запитати треба. На молоду потягло? Що ж, буває. Але я не зможу пробачити.

– Уявляєш, вони мене на гроші розвести хотіли! Не було там жодної вагітності! Вона почала просити на вітаміни, на обстеження, речі для майбутньої дитини. Я відмовив, я не вірю, що моя дитина і все тут.

І взагалі я сказав, що дружину люблю, а з нею сам не знаю як так вийшло. Помилився. І не потрібна мені жодна дитина, є вже донечка кохана. То її мати таку сварку влаштувала, мовляв, давай гроші, інакше дружині все розповімо.

Я сказав, що ноги моєї не буде в них більше, то почали тоді на лікаря гроші просити.

От пройдисвіти які, уявляєш?! На гроші мужиків розводять!

Але мене не проведеш! Кажу, якщо такі впевнені, що дитина моя і народжуватимеш, то я тест потім зроблю.

Вони злякалися одразу. Бо явно не моя дитина чи взагалі її немає! Ось такі справи, Іринко! А я заслаб на щось, недобре мені, температура. Піду приляжу…

Виглядав Сергій і справді не дуже. Заросла сива щетина, очі запали, схуд…

…Кілька днів Ірина не бачила його на подвірʼї чи у вікно. Машина стоїть, значить, не поїхав. Вирішила зайти в літню кухню.

Сергій лежав під теплою ковдрою.

– Ти тут живий?

– А? Це ти? Живий… Недобре мені… Дихати важко…

Ірина підійшла до ліжка, торкнулася до його чола. Гаряче. Погана справа. Вирішила викликати швидку.

Його відвезли в лікарню.

Ірина щодня ходила до нього, носила бульйон, фрукти. Стало шкода його.

Перед випискою, коли нікого не було в палаті, Сергій став навколішки.

– Іриночко, рідненька, пробач мені, люба! Ну як я міг так зробити, зробити тобі отаке! Ніхто мені не потрібний, повір! Ти най най! Обіцяю до кінця своїх днів бути найкращим чоловіком у світі!

Ірина розгублено дивилася на чоловіка. Звичайно ж, переживання від зради були, але вже не такі сильні. Все ж таки тридцять два роки життя разом не викинеш. Може й треба дати шанс людині? Чи ні?

…Через рік донька народила сина. На виписку приїхали Ірина з Сергієм.

Взявши онука на руки, розплакався дід Сергій.

– Дякую, дочко, за таку радість. І тобі, Іринко, дякую, що хоча б спілкуєшся зі мною. Урок мені на все життя. Не можна зраджувати близьких… Я надіюсь ти колись пробачиш мене…

– Ну годі тобі, дай теж онука потримати… Ми ж тепер дід з бабою, відповідальність яка… Будемо жити й радіти! А все погане нехай залишиться в минулому…

КІНЕЦЬ.