Зінаїда Василівна завжди переживала, коли вночі хтось дзвонив. І цей дзвінок не стало винятком.

Почувши звук телефону, жінка моментально прокинулася.

-Зінаїда Василівна? – почулося в слухавці.

-Так…

-Мені дуже шкода. Ваша донька, Марина Миколаївна… Її не стало, – відповів сухий голос.

– Переходила дорогу і… Прийміть мої співчуття.

Зінаїда Василівна поклала слухавку.

-Може, мені це сниться? – подумала жінка.

Але, на жаль, це був не сон. Жінка подивилася на годинник. О пів на четверту. Внучка Уляна спала. Тільки через кілька годин їй доведеться дізнатися, що мами більше немає…

Єдине, що давало якусь радість для Зінаїди Василівни після поминок єдиної доньки – це онука Уляна. Дівчинка стала дуже тихою, а ночами плакала.

Зінаїда дуже переживала, але вона нічим не могла допомогти онучці. Хіба що добрим словом. До того ж, бідній жінці й самій було не легше.

-Дарма я відпустила її в ту поїздку! – сварилася вона на себе. – Адже я так не хотіла, щоб Маринка туди їхала. Як відчувала! Накликала біду…

Згодом вона змирилася. Та й Уляна помалу відтанула. Таке не минає, але життя продовжується…

…Минуло п’ять років.

-Як час швидко летить! – задумливо промовила Зінаїда Василівна онучці. – Через два роки ти закінчиш школу. Зовсім уже наречена будеш!

-Ну, ні, – сміючись відповіла Уляна. – Я серйозно налаштована на кар’єру юристки. Наречені поки зачекають!

-Думаєш? – усміхнулася бабуся.

– Це ти зараз так кажеш. А потім як закохаєшся в когось і про навчання забудеш.

Зінаїда Василівна згадала дочку.

-От і Маринка так говорила, – подумала вона.

– А потім кохання. Й інститут – все.

Марина народила Уляну на другому курсі інституту. Після академічної відпустки вона, хоч як умовляла її мати, так і не пішла на заняття.

Зінаїда Василівна так і не дізналася, хто був батьком її онуки. Дочка не розповідала. Після пологів Марина дуже сумувала, з чого мати зробила висновок, що хлопець відмовився від батьківства.

-Захоче, сама розкаже, – вирішила Зінаїда і не розпитувала дочку.

Але Марина так і не розповіла…

-Ні, тільки не я! – голос онуки зупинив спогади Зінаїди Василівни.

– Я вирішила: буду класним юристом! І поки моя мрія не здійсниться, жодного заміжжя.

-Ну і чудово!

Іноді Зінаїда Василівна запитувала себе:

-Хто ж батько Улянки?

На поминках Марини було багато людей, у тому числі й чоловічої статі, і жінка ні, та й вдивлялася в їхні обличчя. Хто зна, а раптом він тут?

Марина була високою, стрункою, русявою і блакитноокою красунею. Уляна була повною протилежністю своєї матері.

Уляна не завдавала бабусі клопоту, але останнім часом вона помічала, що онука кудись часто ходить вечорами.

-Чи не закохалася Улянка моя? – подумала Зінаїда Василівна перше, що спало їй на думку.

Проте, поспостерігавши за онукою три вечори, жінка зрозуміла, що справа не в цьому.

Вона прожила вже багато років, але ще пам’ятала той блиск в очах, який буває тільки в тих, хто закоханий.

Уляна приходила додому якась задумлива.

-Знати б ще, про що вона думає? – розмірковувала літня жінка. – О, Боже, а раптом вона зв’язалася з поганою компанією?

-Уляна, куди ти ходиш кожного вечора? – запитала Зінаїда Василівна.

Голос бабусі не віщував нічого хорошого.

-Я ходжу до мами…

-До мами? – ахнула бабуся. – Увечері? До памʼятника?

-Ну так. А що тут такого? Знаєш, бабусю, останнім часом я дуже часто думаю про маму. Ні, звичайно, я й раніше про неї думала, але…

Уляна раптом почервоніла. Вона зрозуміла, що заплуталася.

-Отже, якось так, – сказала дівчина.

-От бреше ж! – подумала Зінаїда Василівна.

І тут її осяяло:

-А я за нею простежу!

Можливо, це й не надто красиво, зате вона дізнається правду, хай і непривабливу…

-Ясно, – кивнула жінка і, дочекавшись, коли Уляна вийде з квартири, швиденько переодяглася і вирушила за нею.

Уляна стояла на зупинці.

-Головне, щоб вона мене не помітила, – думала Зінаїда Василівна.
А ось і тролейбус. Поїздка пройшла вдало. Внучка бабусю не помітила. Власне, і шлях був недовгим. Уляна вийшла через дві зупинки. Зінаїда Василівна, звичайно ж, за нею.

Дівчина пішла в кафе. При чому, недешеве. А жінка вирішила трохи зачекати. Вона зайшла у найближчу крамницю трохи перечекати.

Коли Зінаїда Василівна увійшла в кафе, то побачила внучку в товаристві симпатичного темноволосого чоловіка років тридцяти п’яти.

Зінаїда Василівна ахнула!

-Цього ще не вистачало! – гнівно подумала вона і рішуче попрямувала до столика.

-Що ви собі дозволяєте? – вигукнула жінка, звертаючись до чоловіка.

-Дозвольте, я вам все поясню! – відповів той.

-Бабусю, та дай ти сказати! – вигукнула Уляна. – Це справді пов’язано з мамою…

-Одним словом я батько Уляни, – раптом сказав чоловік. Донедавна я не знав, що маю дочку.

-Але… Як це? – Зінаїда аж присіла від несподіванки.

-Сідайте, – запросив він. – Я вам все розповім. До речі, мене звуть Олексій…

…Марина з Олексієм покохали один одного наприкінці першого курсу інституту. Але красень брюнет дуже подобався однокурсниці Лізі, яка була рішуче налаштована.

На одній зі студентських посиденьок, коли Олексій та ще кілька хлопців вийшли, до Марини почав залицятися однокурсник Геннадій. Входячи до кімнати, Олексій побачив, як Геннадій цілував Марину. Це він потім дізнався, що кохана не очікувала, що той її поцілує і не встигла відсторонитися, та й взагалі, все це було підлаштовано Лізою.

Ліза запевняла Олексія, що Марина і Геннадій вже давно крутять роман. Ну, а потім вона його втішила.

-А вас не здивувало, що Марина пішла в академічну відпустку? – запитала Зінаїда Василівна. – Навіщо туди зазвичай йдуть?

-Ліза переконала мене, що Марина залишила інститут, – відповів Олексій, опустивши голову. – Та розумію я, що винен! І я хочу спокутувати свою провину.

-Але як ви дізналися про дочку?

-Я одружився з Лізою, – зітхнув він. – Але сімейне життя не складалося. Дітей у нас не було, хоча, Ліза не раз вагітніла. Вона просто не хотіла дітей.

Лізи теж не стало. Вона дуже була заслабла. Це було у мене на руках… Тоді вона й зізналася, що наговорила на Марину. Сам я з іншого міста, і після поминок Лізи вирішив розшукати Марину, але дізнався, що її теж більше немає, зате є дочка…

Ну, а знайти школу та Уляну виявилося нескладно.

Зінаїда Василівна пильно подивилася на Олексія. До чого Ульянка на нього схожа!

-Тільки благаю, не позбавляйте мене спілкування з Улянкою! – сказав він. – Вона – це все, що в мене залишилося.

-Навіть у думках не було, – посміхнулася Зінаїда Василівна. – Це добре, що ви зустрілися! Тільки ось чому ви зустрічалися нишком?

-Переживав, що ви приймете мене погано, – зізнався Олексій і додав: – Я хочу, щоб моя дочка жила зі мною. Як ви на це дивитеся?

-А як же я?

Очі літньої жінки сповнилися сльозами, а Олексій усміхнувся:

-Так у мене цілих два поверхи! Тож місця всім вистачить! А якщо вам не сподобається там, що ж, знайдемо інший варіант.

-Сподобається, сподобається! – вигукнула Уляна. – Батько показував мені фото!

…Коли Уляна закінчила дев’ятий клас, вони з бабусею переїхали до Олексія. Перед від’їздом усі разом відвідали Марину…

-Такі ось справи, Маринко, – сказав Олексій, поклавши біля памʼятника великий букет червоних троянд. – Про доньку не турбуйся. Тепер я про неї подбаю. Ну що, дівчата, поїхали? – звернувся він до супутниць.

-Поїхали, – з усмішкою відповіла дочка.

І вони поїхали назустріч новому життю. Уляна була впевнена, що вона буде щасливою, і всі її мрії обов’язково здійсняться…