– Ні, ти не відвертайся. Востаннє питаю, вийдеш за мене?

– Андрій ніжно взяв за руку Зою.

Вона ласкаво погладила його іншою по щоці: – Ну навіщо, Андрійку, нам же і так добре разом.

Він ображено смикнув головою: – Я хочу бути твоїм чоловіком. Офіційно піклуватися про тебе, оберігати і любити.

Зоя вивільнила руку і жалібно сказала: – Але ти і без цього штампа, робиш все це.

Він уважно подивився їй у вічі: – Значить, не хочеш. Ну що ж. Прощай.

І Андрій гучно закривши двері пішов.

***

Людмила Федорівна спокійно в’язала носочки онуку і дивилася телевізор. Там йшов нескінченний серіал до якого вона звикла місяць тому. Спиці тільки й миготіли в її руках. Їй навіть не треба було дивитись на петлі. Все робилося ніби між іншим. Скільки всього вона зв’язала за все життя.

Відкрилися вхідні двері. Людмила Федорівна гукнула: – Петро, це ти?

Мовчання.

Голосно відкрився холодильник і почулася якась метушня. Вона відклала спиці і поспішила на кухню.

Чоловік сидів за чаркою і зосереджено відкривав банку огірків.

– З чого б це? – сердито сказала вона. – Начебто будній день на дворі.

Людмила спробувала прибрати зі столу.

– Не чіпай – вигукнув Петро.

Людмила Федорівна  занепокоїлася: – Та що ж сталося?

Він мовчки перехелив і захрумтів огірком. Потім подивився на неї: – А з того, що ти моя дружина і приховала від мене дещо.

Петро поклав на стіл конверт.

Людмила Федорівна зітхнула, ось воно що. Вона сіла навпроти чоловіка і намагаючись бути спокійною, сказала: – Ну, не могла я не відповісти на його перший лист. Семен занедужав і дуже серйозно. Не довго йому залишилося, вже в хоспісі. Дружина та діти зовсім його не відвідують. Він попросив прощення за все і я йому відповіла, що минуле, вже в минулому. І що я навіть вдячна йому за те, що так вийшло. Зараз у мене коханий чоловік, діти та онуки. От і все.

Петро встав і вигукнув: – Не треба мені твоїх казок, зрозуміла? Старе кохання не ржавіє, так? Стільки років разом і ти за моєю спиною. Ех, ти, зрадниця!

Чоловік вибіг з квартири.

***

– Що сяєш? Сподобалася Наталка, так? – ображена Ліза кинула на диван сумочку.

Олег знімаючи з себе піджак засміявся: – Ти що, ревнуєш? Так даремно. Вона мені не цікава. Але не буду я при всіх її відштовхувати і посилати далеко і надовго.

Ліза єхидно сказала: – Та краще б ти послав. А то я перед усіма виглядала, не як твоя наречена, а так, якась мимо проходяча жінка. І не забувай ви ще й цілувалися.

Олег спробував її обійняти: – Ну що ти, кохана. По-перше не я її цілував, а вона мене. А по-друге, і головне, я тільки тебе люблю. Ну, не дуйся, йди до мене. Хочеш, ми більше не будемо нікуди ходити? Як дідусі будемо сидіти, – він намагався жартом заспокоїти дівчину.

– Правильно моя мама каже, що ти бабій. Жодної спідниці не пропустиш. Даремно я її не послухала, – Ліза демонстративно відійшла подалі.

– Ах, мама сказала? Значить ти їй звітуєш про наші з тобою стосунки? Ось і живи зі своєю ….мамою, – не стримався Олег і підхопив свій піджак. Дзвіночки над дверима жалібно брязнули, коли закрилися двері.

***

Цієї дощової ночі всі герої не спали. Зоя закутавшись у шаль, дивилася у вікно і тихо витирала сльози. Людмила Федорівна тривожно прислухалася. Чоловік як пішов, так і не з’являвся. Андрій сидів перед вимкненим телевізором і задумливо вдивлявся в чорний екран. Ліза обійнявши подарованого їй Олегом плюшевого ведмедика, заливала того сльозами. А Олег у цей час сидів на дитячому майданчику під грибком та дивився у вікна своєї квартири.

Кожен думав про своє. Зоя згадувала, як вони з Андрієм підтримували один одного після того, як не стало їх синів. Її Павло та його Славко. Вони виховували дітей самі, поки непознайомилися.

Це було п’ять років тому. Вони дуже зблизилися за цей час із Андрієм. Навіть почали жити разом. Все ж так добре було. І навіщо їй одруження? Вона звикла жити сама. А з іншого боку вона так любить Андрія. Витерши сльози, вона рішуче підійшла до телефону. Набрала номер і почувши перший гудок, кинула слухавку.

А Людмила Федорівна згадувала, як вона плакала на грудях Петра, коли Семен її залишив заради міської. Та приїхала до тітки у гості. Одягнена за сільськими мірками незвичайно. Широкі штани, блузка зав’язана на животику, капелюх і туфлі на великій платформі.

Петро тоді сказав: – А ти виходь за мене. Покажи цьому негіднику, що тобі на нього начхати

А вона ще більше заплакала: – Так я дитинку від нього чекаю. Якщо тато дізнається, точно з дому виставе.

Він подивився їй у вічі: – Значить моя буде, твоя дитина. Тільки цур, про це знаємо тільки ти і я. Згодна?

Вона схлипнула і закивала головою.

Народився хлопчик, назвали Толіком, на честь батька Петра. Потім доньки пішли, Олена та Світлана. Насамкінець і Вітя народився. І неодноразово. Ні словом, ні поглядом, Петро не показав, що Толік не його рідний син. А вона і справді, зрадниця. Треба було одразу все чоловікові сказати і перший лист показати. До речі, лист. Вона схопилася і підійшла до столу. Покрутила конверт і рішуче зімнявши його, викинула у відро.І вийшла у двір, щоб висипати вміст відра у контейнер.

На ганку сидів Петро. Він озирнувся на кроки дружини.

– Чого не спиш? – пробурчав він.

– А ти чого в будинок не заходиш? – відповіла йому Людмила Федорівна.

– Та не знаю. Щось старший давно не приїжджав. Скучив. А ти чого з відром? Я ж виносив.

Вона витрусила вміст у контейнер і відповіла: – Минуле викидала.

А потім сіла поруч із чоловіком і поклала голову йому на плече: – Вибач мені, – шепнула вона. Він обійняв її за плечі.

***

Олег тихо зайшов у квартиру. Намагаючись не шуміти, зазирнув у кімнату. Ліза з заплаканим обличчям, тихо сопіла в бік ведмедика. Він усміхнувся і накрив її пледом. Вона сонно розплющила очі і сказала: – Привіт, – і посунулася.

Олег присів поруч і погладив її по волоссю: – Пробач, – Вона не розплющуючи очей, відповіла. – І ти мене.

***

Зоя здригнулася. Хтось наполегливо дзвонив у двері. Вона відчинила. Андрій.

– Хтось дзвонив, і я подумав, що це ти. Пробач мені, я багато чого зрозумів. Не хочеш заміж, не треба. Нехай все буде, як було. Я дуже люблю тебе, щоб так просто піти – квапливо сказав він і міцно обійняв кохану жінку.

Вона тихо сказала: – Я згодна

Він перепитав: – Що ти сказала?

Вона подивилася на нього повними сліз очима і повторила: – Я згодна бути твоєю дружиною. І я теж не можу без тебе жити.

***

Ці три історії поєднує велике почуття. Кохання. І нехай у всіх воно буде завжди!