Робочний день уже закінчувався, коли зненацька задзвонив телефон. Федір глянув на екран – номер був незнайомий. Зазвичай він на такі дзвінки не відповідав, а тут щось стрепенулося всередині, і Федір натиснув зелену кнопку.

Дзвонив Іван Михайлович – сусід його діда.

Їхні будинки та городи розділяв всього лише невисокий парканчик.

– Здрастуй, Федьку, – сказав сусід. – Одним словом, не стало Федора Васильовича… Як дрова рубав, так і сталося все…

…Дід все життя здавався хлопчику старим, але міцним та сильним. Коли Федько прочитав у підручнику про Котигорошка, той чомусь здався йому таким самим, як дід – високим, широким у плечах, із сильними руками та ногами, з бородою та добрими очима.

– Недолугий ти, Федьку, Котигорошку скільки років було, а твоєму дідові скільки? – посміявся з нього друг Сашко.

Федько сперечатися не став, але думки своєї не змінив.

А ще йому завжди здавалося, що дід, Федір Васильович, вічний. Мабуть, тому, що з того часу, як Федько пам’ятав себе, дід завжди був поруч.

І тепер його немає… Вісімдесят сім років він прожив на білому світі. Було в нього дві дочки та син – Іван. А ще було п’ятеро онуків, і Федько, названий на його честь, – один із них.

Іван одружився з Ніною – скромною дівчиною, яка працювала в сільській лікарні медсестрою. У них народився маленький Федько. Коли хлопцеві виповнилося чотири роки, роботи в селі зовсім не стало, і Іван поїхав у Польщу, щоб хоч щось заробити.

Але грошей це сім’ї не принесло – гірше за те, Івана не стало під час якогось нещасного випадку на будівництві.

Сім’я навіть виплат жодних не отримала, бо було сказано, що сталося все у неробочий час. А про те, що виконроб просив робітників затриматися, бо від графіка відставали і всю бригаду могли залишити без премії, ніхто не згадав…

…Тож став дід маленькому Федьку замість батька. Поки хлопчик був дуже малий, ним бабуся Марія займалася, а років із семи онук від діда ані на крок не відходив. Федір Васильович у ліс – віники для лазні заготовляти, і Федько з ним на риболовлю зібрався – все разом

Коли хлопчик закінчив початкову школу, Ніна із сином перебралася до міста, але всі канікули Федько був у селі.

У п’ятнадцять років хлопчик нарівні з дідом міг виконувати будь-яку чоловічу роботу і в хаті, і у дворі: вони разом лагодили паркан, перекривали дах на літній кухні, ремонтували ґанок. А дрова Федько рубав не гірше за дорослого чоловіка.

А коли дід овдовів, два Федори разом почали займатися й домашнім господарством. Повернувшись додому, Федько в день народження мами напік цілу миску пиріжків з капустою, чим вразив друзів, які зібралися на чай.

Одного разу, коли Федько вже навчався в університеті, дід по телефону розповів онукові, що міські хлопчаки, яких батьки вивезли на дачі, повадилися в його город.

– Не стільки потягнуть, скільки потопчуть, – поскаржився Федір Васильович. – Мені ж не шкода, прийшли б, спитали, я б і сам дав…

Здавши сесію, онук приїхав до діда з повною сумкою якихось дротів та незрозумілих деталей. Два дні порався на городі, заліз на дах, прилаштував там якийсь флюгер, трохи нижче встановив великий ліхтар і сказав:

– Тепер чекатимемо твоїх халамидників, перевіримо мій пристрій.

Першої ночі в город ніхто не заліз, натомість у другу сигналізацію розбудила пів села…

Спрацювали датчики руху, ліхтар, як прожектор, почав висвітлювати город пульсуючим світлом, а флюгер закрутився, видаючи звуки, схожі на сирену швидкої.

Хлопчаки кинулися до паркану і, перелетівши через нього, потрапили прямо в кропиву, що росла з того боку.

Більше на город Федора Васильовича ніхто не лазив, а коли онук зібрався їхати, дід попросив його відключити звук:

– Хай ліхтар залишиться, а лякати все село серед ночі не треба…

…І ось діда більше нема.

На поминки, які організували Ніна та Федір, зібралася вся нечисленна рідня: дві доньки Федора Васильовича з чоловіками та дітьми та молодша сестра бабусі Марії, яка жила тут же ж, у селі.

Родичі як зайшли на подвірʼя так і ахнули від побаченого!

Вони з подивом оглядали будинок – міцний, високий, на добротному фундаменті, під новим дахом.

Кухня з вибіленою піччю й дві світлі чисті кімнати внизу.

Нагорі, в мансарді, дід із онуком зробили ще дві невеликі кімнати. В одній був «кабінет» Федька – там стояв комп’ютер й інша потрібна йому техніка. У другій була майстерня Федора Васильовича – останні кілька років він захопився виготовленням різних виробів з дерева.

Насамперед прикрасив свій будинок, потім став робити й для сусідів.

Чоловікам дуже сподобалася літня кухня і невеличка сауна.

– Добре б перед від’їздом сауну нагріти, – запропонував один із них.

– Так, непогано батько тут усе облаштував, – сказала Людмила – молодша дочка Федора Васильовича. – І газ провів, і опалення по всьому будинку, можна навіть узимку пічку не топити. І вода в будинок іде…

— Коли він усе це встиг зробити? – здивувалася її сестра Надія.

Звісно, вони не очікували таке побачити – відколи Федір Васильевич овдовів, дочки до нього не приїжджали, хоча на автобусі дорога зайняла близько півтори години, а на машині – всього годину.

Але навіщо витрачати літні відпускні дні на старого? Адже їх і так мало! А взимку – тим більше, краще провести кілька тижнів на морі або за кордоном. Тому дочки спілкувалися з батьком тільки по телефону, питаючи його про здоров’я й вітаючи зі святами.

Відвідував його тільки Федір, який разом із дідом відремонтував будинок, і Ніна, яка допомагала свекру з городом.

Ще сидячи за поминальним столом, Людмила почала прикидати, скільки може коштувати батьківська спадщина:

– Будинок міцний, всі господарські будівлі є, кухня, рахуй, чотири кімнати, опалення, вода, від міста всього шістдесят кілометрів, ділянка дванадцять соток. Є автобусне сполучення, у селі – два магазини, школа, садок. Думаю непогано вийде.

– Так-так, – підхопила Надія. – Треба подивитись, скільки тут хати коштують.

– Продамо, кожній з нас хороша сума вийде, – сказала Людмила.

– А що ти так усміхаєшся, Федьку? Ми з Людою – спадкоємці першої черги, ти – другої, а твоїй матері взагалі нічого не належить. Був би Іван живий, на трьох би ділили, – сказала Надія, помітивши, як усміхається Федько, слухаючи їх із Людмилою.

– Ти нам свідоцтво батька віддай, ми з Надією, як приїдемо у місто, то підемо до нотаріуса, щоб заявити про спадок. Бо ж заповіту немає? – продовжила Людмила.

– Заповіту ніякого немає, тітко Людо, та й спадщини ніякої немає. Хіба що на банківській карті, на яку пенсію діду перераховували. Щоправда, там навряд чи багато залишилося – тисячі три-чотири, бо ж місяць майже закінчився. Якщо хочете, сходіть у банк, дізнайтесь, – посміхнувся Федько.

– Як це немає спадщини?! А будинок?! – здивувався чоловік Людмили.

– А хата ця моя. Мені її дід ще п’ять років тому подарував. А все, що вам так сподобалося в домі, ми з ним разом робили, – сказав Федір.

Зчинився такий галас, ніби в кімнату влетіла зграя чайок.

Відкричавшись, родичі зібралися та й поїхали. Але ще два-три тижні Федору дзвонила то одна тітка, то інша, пропонуючи «справедливий» варіант поділу спадщини.

Нарешті йому це набридло, і Федір вніс їхні телефони до чорного списку…

…Ніна вийшла на пенсію і тепер жила в хаті з травня до жовтня. Федір приїжджав кожних вихідних, а коли у фірмі, де він працював, співробітників у порядку черги почали виводити на віддалення, він жив у своєму будинку постійно.

Минуло два роки. Федір одружився, і ще через рік у будинку з’явився новий мешканець – Іван Федорович…

КІНЕЦЬ.