Лариса підійшла до хвіртки і зупинилася.

Двадцять років минуло з того часу, як вона з села поїхала. Але, видно, не доля їй була знайти своє щастя. Як була одна, так і лишилася.

– Ларочко, дочко, ти що? – мати в накинутій куртці спішно, якось бочком, тримаючись за кривенькі перильця, спускалася з ґанку, намагаючись не зачепити калошами сходи, що провалилися.

Треба ж, одразу побачила, ніби так і стояла, та й у вікно її виглядала…

– Ларко, а я вже думала не дочекаюся!

Лариса й сама не очікувала, що мати так зрадіє. Недобре все в них було, а тут… Вона відчинила хвіртку і кинулася до неї назустріч.

– Ну мамо, ну ти чого?

Обійнялися, розплакалися, ніби й не було тих минулих злих слів та прокльонів, коли Лариса після школи в місто виїжджала. І тих приїздів матері, тишком-нишком від батька, хоча він і здогадувався звичайно.

Коли виїжджала, батько кричав їй услід:

– Ларко, ти так і знай, якщо й справді зараз поїдеш, так і не повертайся зовсім! — і він на матір озирнувся, ніби закликав і її дочці сказати.

Але Лариса, відбігши від батька на відстань, тримаючи сумку в руках, тільки й гукнула їм:

– Ну і не повернуся, що мені тут робити?

Вона вже наплакалася у рідній хаті, не буде їй тут щастя.

Сусідський Мишко, її Мишко, як вважала Лариса, Мишко, з яким вони з дитячого садка за ручку ходили, її зрадив!

Лариса так і думала, що вони одружаться. Але ні, звичайно ж, ні, це вона так думала, а потім все зрозуміла, коли Мишко їй сказав:

– Ларко, ти мій друг на все життя! Тільки ти мене розумієш, Ларочко!

А сам одружився з Наталкою…

Лариса тоді ох і наплакалааася! Потім сіла перед дзеркалом, а що дивуватися? Ніс у неї довгий, та й червоний став, від сліз збільшився. І очі маленькі, та ще й заплакані, одним словом непоказна вона. Хто ж таку полюбить?

Ось Наталя гарна, у неї і вуха не стирчать, як у Лариси, і взагалі все краще…

– Поїду звідси, поїду, поїду і все! Буду щасливою на зло всім, а потім повернуся. На крутій машині, багата й ошатна. Нехай всі шаленіють, і ВІН теж…

Лариса знала, що батько її пробачить, це він так, відпускати переживає, дуже любить її.

Думала: – Ну нічого, татусю, будеш ще мною пишатися!

Вона була така в собі впевнена, та й образа надавала їй сили.

У місті Лариса і справді непогано влаштувалася, тітка троюрідна трохи спочатку допомогла.

Училище закінчила на відмінно, на фабрику пішла працювати.

Вирішила, що в село, якщо й повернеться, то тільки з перемогою. З чоловіком і дітьми, вся така міська, хай заздрять.

Наївна була…

А тепер тата вже нема. Мама хоч і міцна ще, все сміється, не скаржиться. Та теж уже в очах застиг смуток. І чоловіка вже поруч немає, а у доньки життя щось не залагодилося!

До тридцяти двох Лариса все сподівалася. На роботі вона найкраща. Скоро кімнату у хазяйки викупить. Вона збирати вміє, все в Лариси по поличках.

І в компанію її завжди кличуть, тому що Ларка весела і не жадібна, от тільки не подобається вона нікому…

А якось один до неї ну наче прилип. Думала ось, дочекалася нарешті, прийшла і її година!

Казали, ніби є хтось, але Лариса не слухала. А потім зрозуміла, що догралася, даремно повірила. Володя як з’явився несподівано, так і зник, де його знайдеш?

Лариса кинулася, поплакала на самоті. Потім сльози витерла, значить, їй так і треба, зате не одна буде, народить для себе і крапка! І вирішила залишити дитину.

Матері зателефонувала, покаялася, та приїжджала, допомагала їй із хлопчиком.

А батько як аж заслаб від горя за долю її, так і не прийшов до тями…

Любив він Ларку свою, і не міг пробачити, що відпустив. Ларису.

До тата з Євгеном вона так і не поїхала, не хотіла ганьбити його перед сусідами. Жалкувала потім, що Євгенчик так і не побачив діда, безглуздо і лячно вийшло.

Але знову не по її вийшло, і тут доля дулю показала. Думала, ну хоч не сама буде, бо ж син підростає. Та не де там, видно завинила вона в чомусь, чи ще що…

Євген після школи працювати одразу пішов, вчитися сказав заочно. Він же ж чоловік, не добре на маминих харчах сидіти!

А першу зарплату як отримав Євген, то поспішав додому маму порадувати, і… Сталося лихо. Ішов по переходу, а там машина…

Не стало в неї синочка.

Лариса наче скам’яніла. На роботу, наче робот ходила, два роки жила, наче уві сні. А потім виїхати вирішила, бігти, знову бігти від горя та невдачі…

У квартирі їй все про сина нагадувало, думала пройде, але ні. Порожнеча дзвінка і кімната Євгена така, ніби він вийшов ненадовго, і ось-ось повернеться…

Треба до мами їхати, бо ж вона теж одна…

Може за те їй і влаштовує життя, що від батька з матір’ю поїхала, не послухалася?

І ось приїхала… Обійнялися, на душі навіть стало легше.

Про минуле ні слова, не докоряла мати Ларису, хоч вона й скаржитися намагалася.

Говорила їй мама, що жити мовляв далі треба, що який сенс винних шукати? Багато хто намагається своє щастя знайти, тікає з дому батьківського. Та не всі його знаходять, а тобі, Ларисо, і так уже життя кострубате твоє влаштувало. Відтавай тут, вдома й стіни допоможуть…

…Весною Лариса з матір’ю город посадили.

– Ларко, глянь, як вишні цього року цвітуть? Не просто це, на добро, пам’ятаю я так цвіли, як ти у нас з батьком народилася! А повітря смачне яке…

Лариса з матірʼю до батька на могилку ходила, прибирала її. Квіти на ній килимом пішли, наче тато тішився, що Лариса з мамою разом знову, поряд, не поодинці.

Та тільки потім дивні справи почалися, дуже дивні!

– Ігорівно, глянь до тебе стукають, хвіртку хоч піди відчини, – гукнула у вікно їм зі свого подвірʼя сусідка.

Мати пішла відчиняти, не зрозуміє, хто це? Дівчина якась стоїть, поряд малий хлопчик на сонечку мружиться.

– Вам кого, діточки? – здивувалася Галина Ігорівна, а подумки собі вирішила, що помилилися мабуть.

А потім на хлопчика як глянула, придивилась і серце аж зайшлося, аж ахнула вона від несподіванки.

– Ларо, біжи сюди швидше! Біжи, а то не можу я!

Лариса злякалася, підбігла, матір підхопила.

– Що сталося?

А та тільки киває:

– Глянь, Ларо!

Лариса подивилася і сама побіліла. Дівчина зовсім незнайома, я хлопчик – ну викапаний Євген!

Дівчина побачила їхню реакцію, сама налякалася.

– Ви мені вибачте, Ларисо Андріївно, я переживала, що не повірите! Бо ж ми з Євгеном хотіли одружитися, я тоді ще сама не знала, що дитина у нас буде. А потім, коли це з Євгеном сталося, я злякалася. Ну, хто я вам, навіщо піду? Я ж дитбудинку, у мене квартира є, сусідка теж матір-одинака, допомагали один одному. А тут мені Євген раптом наснився, каже мою матір знайди, одна вона зовсім! Просив, умовляв…

Я ваш будинок знала, пішла, там у вас жила, сказала, що в село поїхала Лариса Андріївна, не змогла тут жити без сина. У мене і фото наше є з Євгеном разом, ось, дивіться, – дівчина попорпалася у сумці й дістала фотографію. На ній вона з Євгеном сміються, обійнялися, очі щасливі!

– Та що ти виправдовуєшся! – першою прийшла до тями Галина Ігорівна. – Хлопчик твій же ж викапаний Євген, копія! Ходімо в дім, як звуть хоч тебе і внучика нашого, ягідко ти моя? — голосила Ігорівна, а в самої і сльози, і радість на обличчі не знає, що говорити, що робити?!

Познайомилися, обійнялися навіть, Юля теж заплакала навіть, і одразу їм:

– Тільки ви не подумайте, що нам від вас треба щось?! Я не тому приїхала!

– Треба, звісно, треба, а як іще! – зупинила Юлю Лариса Андріївна. – Нам усім тепер багато чого треба! Іванка треба виростити, ти нам сенс життя привезла, нам тепер багато чого треба!

Юлія з Іванком спочатку на вихідні приїжджали, а як він звик, Лариса вмовила його на тижні залишатися. У бабусі з прабабусею вже ж краще, аніж у садочку.

– На волі, в селі, це ж щастя яке жити! – подумала Лариса і собі здивувалася, що стала так думати!

З Іванком Лариса полюбили через поле до річки ходити. На полі він втече від неї, а потім руки розкине, і назад з галасом:

– Лови мене, бабусю, лови!

І в очах стільки щастя, сміється, як дзвіночок, а вона наче Євгена чує, наче від сина щось до неї повернулося і душа вже так не болить. Порожнеча в ній заповнилася, відтала душа трішки…

А одного разу зустріч була дивна…

– Мамо, ми на річці сьогодні мужика дивного бачили! – як зайшла в хату так і сказала Лариса

– Так, там дядька був, у нього рибки плавали у відерці, він показав, – сказав Іванко.

– Зі слідами на обличчі, чи що? То це ж Віктор, дім його біля річки. Один він живе. Матері його не стало. Кухня літня була зайнялася. Він допомогти матері хотів, поліз, та пізно було.

А Віктора теж ледве врятували, заслаб, жити не хотів. Чоловік він хороший, та невдачливий, все один, та один!

Галина Ігорівна на доньку подивилася:

– А ти чого про нього питаєш?

– Та так просто, мамо! – Лариса порожевіла і відвернулася.

А днями Віктор до них зайшов, мовляв, одні вони, без мужика живуть, може допомога яка потрібна?

Галина Ігорівна якраз на ґанку стояла, на сходах знову мало не зашпорталася. Віктор як побачив, що ґанок все провалився, став лагодити.

Потім дах на сараї полагодив. Потім восени на яблунях гілки відпиляв. Загалом, як прийшов, то ще в них у хаті миліше і тепліше стало. А з лиця воду не пити, Лариса наступного дня вже й не помічала обличчя його. У неї самої вся душа така, що тут казати…

…Восени прийшов до них Віктор, повністю Віктор Сергійович він, у костюмі, з айстрами:

– Ларисо, виходь за мене, немає мені без тебе сенсу в житті!

Лариса Андріївна навіть не стала зволікати з відповіддю. Підійшла до нього:

– Вітю, я згодна, мені здається все життя я на тебе чекала!

Приїхала Юлечка, а на веранді застілля, заручини святкують, Іванко на руках у діда Віктора сидить, обіймає його.

– Мамо, ходи, баба з дідом Віктором одружуються, ходи, мамо!

Всі розсміялися, а Галина Ігорівна тихенько Ларису підштовхнула:

– Тепер нам би ще Юлю заміж віддати за хорошого хлопця! Ось ще одна турбота, тому що життя йде своєю чергою. Рідні тепер скільки у нас, аж п’ятеро, а буде ще більше! Дочекалися й ми нарешті свого щастя в житті!