Проживши 30 років у шлюбі, я була впевнена, що маю зразкового чоловіка та двох прекрасних дітей. Чоловік все життя працює водієм, а я учителем літератури. Ми ніколи не балували дітей грошима та дорогими подарунками, але необхідний мінімум у них завжди був. Живучи душа в душу, наші сімейні стосунки похитнулися, коли син вирішив одружитися.

Близько року він зустрічався з Каріною. Чесно кажучи, вона мені ніколи не подобалася: пихата, розпещена, єдина донька багатих батьків. Я думала, що це чергове захоплення мого Івана і до весілля не дійде. Але вони вирішили одружитися.

Прийшовши до нас у гості, Каріна радісно заявила, що у червні вони мають весілля. Вона весь вечір розповідала, де вони планують влаштувати бенкет, виїзну церемонію, скільки покликати гостей. Я ж подумки підраховувала, скільки грошей потрібно на всі її забаганки.

Після вечері, коли Каріна поїхала додому, я вирішила поговорити із сином.

– Ваня, а до чого такий поспіх? Каріна вагітна? – я вирішила спитати прямо.

– Та ні, мамо, ти чого! – син засміявся. – Ми просто вирішили одружитися.

Я була не рада їхньому вирішенню. Та й стосунки з її батьками ми були не дуже. Ми з різних соціальних верств, бігати за примхами їхньої доньки нам не під силу.

Через кілька днів, мені зателефонувала Вероніка, мати Каріни, і запросила нас із чоловіком до них на вечерю, щоб обговорити весілля.

– Каріна не хоче розпису в РАЦСі, вона вже приглянула місце для виїзної реєстрації шлюбу, – почала свати. – Ми якраз складали зразковий список гостей, хотіли уточнити, скільки людей буде з вашого боку?

Я була приголомшена розмахом запланованої урочистості. Розуміючи, що нам також потрібно брати участь в організації, я не знала, де взяти стільки грошей.

– Та з нашого боку,  буде двадцять людей, – почала я. – А може ресторан трохи дешевший вибрати? Кухня скрізь однакова.

Вероніка помітно скривилася. Я не почала мовчати і, поки наші чоловіки відлучилися з-за столу, чесно сказала, що до весілля ми були не готові. Наша сім’я може виділити тридцять тисяч, ну, максимум пʼятдесят. Адже доньці на осінь вступати до інституту ще.

– То ви що хочете відгуляти на весіллі за наш рахунок? – обурилася Вероніка.

Вечір закінчився сваркою. Мене здивувало, що мій чоловік мовчав. Здавалося, що він був на боці сватів.

Чотири місяці підготовки до весілля пройшли у скандалах. Ми дали на весілля пʼятдесят тисяч, у Вані теж були свої нагромадження. А за кілька тижнів до урочистостей, я дізналася, що чоловік ще й кредит на себе взяв. Я була в люті.

– Та не наздогнати тобі їхні запити! – кричала я вдома. – Навіщо в борги лізти? Доньці вступати, а ми на що житимемо? Чим виплачувати?

Ще не вступивши офіційно у статус свекрухи, я стала справжнім ворогом для невістки та всієї її родини.

Іван беззаперечно виконував хотілки Карини, купив дорогі обручки, сукню на її смак. Я безсило мовчала.

Піком мого обурення стало те, що молодята вирішили, що ніяких старших людей на весіллі не потрібно. Тільки батьки та друзі. Моя мама, яка теж хотіла приїхати і побачити, як її онук одружитися, виявилася непотрібною.

– Знаєш, синку, сьогодні ти бабусю на весілля не кличеш, а завтра й рідну матір із-за столу викинеш, – сльози впереміш із криком мчали в його бік. – Ноги моєї не буде на цьому шабаші! Добре тебе Каріна зі своєю родиною до рук прибрала!

Я принципово не пішла ні на розпис, ні до ресторану. Чоловік із молодшою ​​донькою були самі.

Минуло вже вісім місяців, а я досі не можу пробачити чоловікові, що він не підтримав мене, а пішов на поводу у Вані. Зі сватами я не спілкуюся, відчуваю їхню зарозумілість і фальш навіть на відстані.

Після весілля, син із невісткою були у нас двічі. А більше не треба. Я його Каріну ні бачити, ні чути не хочу. Єдине, що нагадує мені про їхнє весілля – це обов’язкові щомісячні платежі за кредитом.

КІНЕЦЬ.