Того разу він теж півгодини доводив мені, що суп – це звичайна їжа бідняків. Просто окріп, в який кидали все, що є, і сподівалися на краще…

Професія дизайнера в наш час вимагає все більше і більше спеціальних умінь, професійних навичок і часу. Напевно, тому вона мені так подобається. Я люблю цю сферу, тому що у мене дійсно є до неї талант, але забирає в мене безліч ресурсів, тож я у свої 30 років досі не незаміжня та не маю коханого.

Та й працювати з дому мені вже порядком набридло, але йти в задушливий офіс, де за тобою спостерігає кілька десятків цікавих очей, теж не дуже надихає. Я з братом – одні в цьому світі, бо батьки покинули нас доволі в молодому віці. Хоча раніше ми жили однією дружною і міцною родиною.

Багато спілкувалися. Мій старший брат одружився зі своєю колегою з роботи, яка, до речі, потім вирішила “присвятити себе мрії” і звільнилася. І навіть отримав від ще живих батьків квартиру як весільний подарунок, а я залишилася жити з мамою і татом.

Тепер живу в нашій улюбленій хрущовці, в оточенні запилених книжок, старої радіоапаратури і бог знає чого ще. Терпіти не можу прибирання. Зараз уже все добре, але був у нас із братом один момент, який здорово міг зіпсувати наші стосунки. Нічого особливого, насправді.

Я так і знала, що ця розмова у нас колись трапиться, але вона виявилася чомусь спонтанною все одно. Розмова про розподіл батьківської спадщини. Річ у тім, дружина мого брата з тих, хто в жодному разі не упускатиме свою вигоду, чого б їй це не коштувало.

Кілька розмов на кухні з чоловіком, і ось мій брат вже стоїть на порозі з роздутими ніздрями і повними кишенями претензій. Звичайно ж, квартиру він хотів собі, бо в нього ж сім’я. Я розуміла, що довго так тривати не буде і одного разу моя невістка візьме своє. Брат точно звернеться до суду.

І що мені робити тоді? Поняття не маю. Та й переїжджати нікуди не хочеться. Цей район мені дуже до душі, та й виросла я тут. Що мені ще потрібно шукати? Усе вирішив випадок. І моя “стареча” звичка тримати залишки продуктів у морозилці. Ну там, обрізки від зелені, овочів.

Брат завжди цього не розумів і лаявся на мене, кажучи при цьому, що це мені просто ліньки дійти до смітника і викинути цю “гидоту”, але вже я-то знаю деякі секрети кулінарів. Та й навіщо мені кожну дрібницю в будинку пояснювати старшому братові?

Річ у тім, в один із візитів він з проханнями продати квартиру і поділити гроші брат здався мені якимось особливо хворобливим. Весь блідий, синці під очима, але жаром від нього так і пашить. Навіть якось страшно дивитися, чесне слово. Звісно, у мене була аптечка на такий випадок.

Я людина дуже запаслива. Однак я ще точно знаю, що нашому організму для боротьби з недугою потрібна енергія, а з таблеток і порошків її не дістанеш. Ось і стала в пригоді моя секретна зброя – добрий настояний суп на м’ясному бульйоні, попри те, що мій брат іноді може поводитися як маленька дитина.

Сперечатися, критикувати. Того разу він теж півгодини доводив мені, що суп – це звичайна їжа бідняків. Просто окріп, в який кидали все, що є, і сподівалися на краще. І їсти його не має жодного сенсу, брат же людей слухає, зрозумів життя.

Добре, що я знаю його багато років і знайти підхід, навіть до такої твердолобої людини, можу. Ось і трималася свого, не послаблюючи хватку. Пізніше ввечері я зробила відносно легкий курячий бульйон. Накришила в нього м’яса і зовсім трохи овочів.

Було навіть моторошно думати про те, як брат з такою температурою почувався б сам, не вдома. Потім, наступного дня, коли йому трохи полегшало, вирішила приготувати щось більш ситне. У мене була парочка цукрових яловичих кісточок, з кістковим мозком усередині.

З них виходив дуже густий суп, який давав багато всього корисного для організму. Тож не дивно, що до кінця вихідних брат вже почувався набагато краще. Плюс ліки теж себе непогано показали. Зрештою я відправила його додому, до дружини.

Я тоді навіть уперше почула від брата щиру подяку. Наче він справді доросла людина. Потім навіть передзвонював, ще спасибі говорив. Ось відтоді він мені дзвонить, тільки якщо хоче зустрітися, посидіти в кафе чи щось на кшталт того. Питання з квартирою ми не обговорюємо, а я не нагадую.

Він навіть натякнув, що поговорив зі своєю дружиною і вона набрала собі побільше учнів. Очевидно, гроші на розширення житла збирають. Звідки ж мені знати, що там насправді у неї на думці, я з тією жінкою не спілкуюся. Не буду сперечатися, звичайний суп – це ніякий не магічний засіб.

І від усіх хвороб він не лікує. Однак свою користь людині він дає, і це факт. У моєму випадку користь отримала навіть я, як би меркантильно це не звучало. Я продовжую жити, як жила, і мені все подобається.

КІНЕЦЬ.