Вероніка зайшла в під’їзд, викликала ліфт, доїхала до шостого поверху, вийшла і підійшла до квартири у якій пройшло все її дитинство та юність.

Вона глянула на двері і натиснула кнопку дзвінка.

-Ти чого дзвониш? Ключі забула, чи що? – з порога почала її мама.

Вероніка кивнула і радісно сказала:

-Привіт! Як у вас справи?

-Привіт, доню, – мама підійшла і обійняла Вероніку, а Вероніка поцілувала її в щоку. – Все добре, проходь.

Вероніка передала мамі сумки з продуктами, які вона їм купила і полегшено зітхнула: начебто у мами хороший настрій, а значить не буде тих самих розмов про весілля…

Вийшов батько:

-О, доню! Ну нарешті! А чого сама? Ми думали, що ти приїдеш із Сергійком.

-Так, так.., – Вероніка зрозуміла, що вона не підготувалася і не придумала причину свого приходу без свого хлопця. – У нього справи.

Ну, а що ще вона могла сказати?

Коли вони були в них востаннє, вони так насіли на бідолашного Сергія з темою весілля, що він втомився з ними говорити і пообіцяв зробити Вероніці пропозицію найближчим часом.

Ну а потім вони мовчали всю дорогу додому, а вдома Сергій влаштував Вероніці сварку.

-Можна подумати, що я тобі не робив пропозицію? – казав він. – Я вже зробив! Це ти там морочиш мене мене ніяк не можеш назвати дату весілля, щоб ми могли оголосити батькам.

Сергій зробив вигляд, що дуже ображений, хоча може дійсно йому було прикро, що Вероніка все тягне та й тягне.

Вероніка обняла його:

-Ти найкращий! Люблю тебе! – тільки й змогла сказати вона.

Вона дійсно вважала, що Сергій хороший хлопець і любила його, але… Але не відчувала вона, що він був її половинкою. Все було так, але чогось не вистачало. І вона ніяк не могла пояснити чогось. А головне, вона не знала, що робити…

-Зрозуміло. Ну йди мий руки, сідай за стіл і розповідай новини. Ми тут ще кавунчика прикупили!

Ну а далі все пішло своєю чергою. Вероніка поспілкувалася зі своїми батьками, вони погодували її обідом і вона зібралася вже попрямувати у своїх подальших справах, але її батьки переглянулися між собою і мама почала:

-Скажи, ти любиш Сергія?

-Люблю.

-А він тобі пропонував одружитися?

-Пропонував…

-Пропонував?! І?

-Я взяла паузу… Думаю…

Вероніка опустила очі і почала розглядати малюнок скатертини наче бачила її вперше.

-Вероніка! – мама сплеснула руками. – Вероніка! А ми з батьком минулого тижня так на Сергійка напустилися… А виявляється, це ти сама гальмуєш весь процес! Про що ти думаєш?

-Ну не знаю…

-Дочко, я тебе розумію.

Вероніка здивувалася такому висловленню і підвела очі на маму.

-Серйозно?
-Ну звичайно! Я теж переживала, що виберу для весілля не той день, що в цей день обов’язково буде дощ, що щось трапиться, що подружки нареченої одягнуться не так, як я хочу. А все пройшло – ідеально!

Вероніка посміхнулася.

Ну звичайно! Мамі просто не може спасти на думку, що Вероніка переживає зовсім не через це.

-Зрештою, доню, ти і Сергій так ідеально один одному підходите. Я це одразу зрозуміла, як його побачила і тому з радістю підтримала ідею його батьків познайомити вас.

Стоп… Веронік здалося, що час сповільнив хід.

-Як це познайомити нас?

-Отак. Спочатку Сергій подивився твоє фото, ти йому сподобалася. Ну, а потім ви зустрілися і він зачарував тебе.

Цікава річ! Значить, ми тоді зустрілися не просто так!

-Ну звичайно, ми могли познайомити вас запросивши його батьків та його до нас у гості. Але це було б не так романтично!

…Вероніка їхала додому і в голові у неї все крутилася і крутилася мамина фраза:

“Ми могли познайомити вас запросивши його батьків і його до нас у гості. Але це було б не так романтично!

Не так романтично! Не так романтично!

Спочатку вона ображалася на батьків, але до кінця поїздки заспокоїлася.

Зрештою, те, що вона і Сергій сподобалися один одному… Це все говорить про те, що її батьки розуміють хто може сподобається їй, а хто ні.

І все ж у її стосунках із Сергієм чогось не вистачало. От би знати чого!

-Вероніко, ти чого спізнюєшся? Ти ж все взяла і пропустила! – не встигла Вероніка увійти до свого кабінету, як до неї підбігла колега по роботі, Ганна.

-І що я пропустила? – Вероніка посміхнулася.

-Не «що», а «кого». У нас новенький. Впевнена, що тобі сподобається.

Вероніка розреготалася.

-Мені? Це скоріше тобі вже сподобався! Ех ти, ти ж дружина, та ще й з двома дітьми на додачу!

Ганна почервоніла.

-Все, Вероніко! Більше не тобі нічого розповідатиму, – буркнула Ганна і сіла за свій комп’ютер.
Ну а Вероніка увімкнула свій і теж поринула у роботу.
Час наближався до обіду.

-Ну все, я пішла обідати.

Вона встала і взяла свою сумку.

-Ти зі мною, – біля виходу Вероніка обернулася і подивилася на Ганну. Але та буркнула:

-Ні!

Вероніка знизала плечима і вийшла з кабінету.

Вона йшла коридором і думала про те, що стала якоюсь злою. Ну ось навіщо вона сказала таке Ганні. З одного боку – так, пожартувала, а з іншого – ну не хороший жарт!

І тут, хлопець, що йшов перед нею, зупинився і вона звичайно ж наскочила на нього.

Ну, чим не класика жанру?!

-Ой вибачте! – сказав він, хоч наскочила на нього вона.

Вероніка відкрила рота, щоб обуритися, але передумала. Мабуть, перед нею стояв цей самий новенький співробітник, бо до цього моменту, вона його жодного разу не бачила в офісі.

-Я – Вероніка, аналітик, – вона вирішила представитися, тому що нічого іншого їй не спало на думку.
-Дмитро, програміст.

-Дуже приємно.

-Мені теж.

І тут Дмитро посміхнувся. У цей момент Вероніка зрозуміла, що все… Коли він обернувся до неї, тоді він їй просто сподобався, а коли посміхнувся… То все… Ох ці ямочки на щоках! Ох ці іскорки в сіро-зелених очах!

Мовчання затягувалося.

-Я на обід, – Вероніка сказала те, що першим спало на думку.

-Смачного.

Вероніка усміхнулася Дмитру і попрямувала далі коридором.

На обіді Вероніка так нічого й не поїла. Її думки поверталися і поверталися до Дмитра.

-Ні, це неможливо. Кохання з першого погляду? Та ні… Ну так, він симпатичний. Ну так, у нього гарна посмішка… А очі! Але ж це тільки зовнішність. За цим фасадом…

І Вероніка вирішила, що для початку їй потрібно просто подружитися з ним.

А коли вона повернулася у свій кабінет, то Ганна знову здивувала її черговою звісткою:

-Можеш не розпитувати. Я все дізналася. Новенький має дівчину. Так що ні тобі, ні мені нічого не світить.

Вероніка сіла за робочий стіл.

-Зрозуміло, – тільки і змогла сказати вона.

Але у глибині душі відчула величезне розчарування.

-Взагалі, у мене є хлопець, тому ні про якого новенького я і не думала, – сухо додала вона.

Якби Ганна їй щось відповіла, то вони точно посварилися б, але Ганна промовчала…

…Ішов час. Батьки Вероніки всі чекали, коли ж її дочка оголосить про весілля. Сергій теж чекав її рішення про нього ж. Та вже навіть його батьки з надією заглядали їй в очі, коли вони заходили до них в гості.

-З цим треба щось робити, – думала Вероніка, але ніяк не могла зважитися на жодний з варіантів розвитку подій, тому нічого і не робила.

Можливо це було пов’язано з тим, що вона чекала на Дмитра. Так, звичайно, вони здружилися. І тепер вона знала все про його особисте життя.

Що він зі своєю дівчиною вже 5 років, що за ці 5 років у них було все по-різному, що вони кілька разів і сходилися і розходилися і що він досі не може зрозуміти, чи вона та сама…

-Дивно і чудно, – думала Вероніка. – Він теж живе так, як і я.

-Вероніко, ти в курсі, що скоро літо? – запитав її якось Сергій під час сніданку.

-Звісно! Я на нього дуже-дуже чекаю. І люблю. Ти ж знаєш!

Вероніка відчула, як її охоплює гарний настрій і мало не виростають крила.

-Я думаю, що треба побратися влітку. Або у липні, чи серпні. А що? Тепло і добре.

Ну ось, Сергій узяв і все зіпсував:

-Знову це весілля! Ну навіщо це весілля? Невже не можна жити так, як ми живемо.

-То що ти скажеш? – запитав Сергійко.

-А може все-таки восени? – несміливо запитала Вероніка. – Восени теж тепло і красиво. А влітку, якщо їхати після весілля у подорож, то у всіх країнах спекотно і дорого. Сезон же ж!

-Ні. Ми зараз говоримо про весілля. Весільна подорож буде потім. Звичайно, ні мені, ні тобі влітку відпустку ніхто не дасть. Тож давай визначатися: липень чи серпень?

Сергій дивився на Вероніку і вона зрозуміла, що від весілля їй нікуди не подітися.

-Серпень, – сказала вона

-Чудово! Нарешті! Отже через 2 місяці йдемо подавати заяву.

Вже який день Вероніка була сама не своя. Сергій ось так просто взяв і можна сказати поставив її перед фактом: мовляв вибирай, чи липень, чи серпень.

-З цим треба щось робити, – вкотре сказала сама собі Вероніка.

Ось тільки що? Ну, правда, що? Взяти й піти від Сергія? А куди? Батьки її не візьмуть назад. Вона ж закрила цю тему. До подруги? Напевно, можна. А взагалі, варто відкласти трохи грошей.

Вероніка попрямувала на обід і, звичайно ж, зустріла там Дмитра. Вони побалакали трохи, пожартували. А потім Вероніка сказала:

-А я в серпні заміж виходжу. Ось!

-Все-таки наважилася?

Вероніка кивнула.

-Молодець! А я так і не розібрався в собі.

-І це все, що ти можеш мені сказати? – подумала Вероніка.

А справді, може вона все собі придумала і цей Дмитро теж не її людина і може вона йому взагалі не подобається…

-Йдеш сьогодні на вечірку? – раптом запитав Дмитро.

-На яку? – Вероніка була дуже здивована.

-Сьогодні якийсь важливий день для компанії і всіх запрошують. Я йду.

-Я, мабуть, теж піду, – сказала Вероніка.

-І навіщо я пішла на цю вечірку? Як же нудно! – думала Вероніка.

Вона подивилася в один бік, в інший… Дмитра не було, зате вона побачила знайомих дівчаток з бухгалтерії і попрямувала до них.

-А що сьогодні так мало людей прийшло на вечірку? – запитала вона їх.

-Та щось програмісти наші наплутали, не всім розіслали. Та це й добре.

-Зрозуміло.
Вероніка знову подивилася на всі боки, але Дмитра так і не побачила.

-Ну і де він? – подумала жінка.

-Що, Дмитрика виглядаєш? Не прийде він. Йому зателефонувала його дівчина і він побіг одразу до неї.

Вероніка знизала плечима:

-А з чого ви вирішили, що я чекаю на нього? У мене взагалі-то свій хлопець є.

І Вероніка спробувала мило посміхнутися.

Дівчата одразу змінили тему, Вероніка слухала їх, навіть щось вставляла, але у глибині душі була дуже засмучена.

-Ну і що мені робити? Іти чи що?

Звичайно, Вероніка могла встати і будь-якої миті піти, але… Невже відсутність Дмитра – це привід засмутитися? Ось і ні!

І Вероніка спробувала не думати про нього, а включилася у розмови. Спочатку вона продовжила розмовляти з дівчатами з бухгалтерії, потім пересіла до іншої групи, потім до третьої.

Потім усі перемістилися в інший ресторан, потім у наступний, потім вони всією юрбою гуляли парком.
Зрозуміло, що поступово частина їхніх колег розходилися, але Вероніці зовсім не хотілося йти додому.

Вероніка глянула на годинник.

-Шоста година ранку! Оце так!

Вона дістала свій телефон, який стояв на беззвучному режимі, побачила, що Сергій їй дзвонив дуже багато разів.

Потім вона підвела очі і зрозуміла, що з усієї компанії залишилися тільки вона, і їхній генеральний директор, з яким вони проговорили всю ніч про книги, та про фільми.

У цей момент Вероніка зніяковіла і почервоніла.

-Ой, щось ми засиділися, – тільки й змогла сказати вона.

-Так, є трохи, – усміхнувся їй Петро Олексійович. – Зараз викличу тобі таксі.

А потім під’їхало таксі і Вероніка спробувала вдати, що все нормально і нічого такого не сталося. Хоча, якщо розсудити, нічого такого і справді не сталося.

-Все було добре, – сказала вона на прощання. – Треба якось повторити…

І запнулася.

Петро Олексійович засміявся і заявив:

-Звичайно, без проблем, найближчим часом.

І Вероніка знову зніяковіла і почервоніла…

Вероніка ледь не бігла додому. – Господи, майже восьма ранку! – думала вона. – І як я могла так затриматися?! Що ж тепер Сергій скаже?

Вона вирішила заскочити в магазин. Купила молока, хліба. Вероніка подзвонила у двері своєї квартири і вони миттєво відчинилися.

На порозі стояв її Сергій.

-І де ти була? – сердито запитав її чоловік.

-Вечірка в нас була. Я ж тобі писала…

-Нічого собі вечірка! До восьмої ранку!

-Так, я винна, вибач. Більше такого не повториться…

-Хм… А більше й не треба. Збирайся…

Вероніка не повірила своїм вухам.

Напевно Сергій думав, що Вероніка благатиме його пробачити її і не розлучатися ось так ось одразу. Хоча хтось його знає, може він думав і по-іншому. Але Вероніка образилася від такої його заяви, зібрала речі і поїхала до батьків.

-Як це ви посварилися? Як ви могли посваритися? Ви ж ідеальна пара! – Вероніка спостерігала, як її мама підняла руки до неба і закотила очі.

-Ну мамо…

-Ну що мамо? Що? Ми з батьком вибрали тобі такого нареченого, а ти!

-Ось саме, що ви з батьком! – подумала Вероніка, але сказала зовсім інше:

-То ви приймете мене, чи мені квартиру шукати?

-Звичайно приймемо, куди ж нам подітися… – зітхнули батьки.

Вероніка була на роботі і хмурилася. Після цієї вечірки чарівність Дмитра кудись поділася, і вона раптом зрозуміла, що він теж не її людина.

А хто ж тоді її? І коли вона цю людину зустріне? І взагалі, чи треба їй зустрічати когось?

Раптом на її столі задзвенів телефон.

-Знову мабуть з бухгалтерії, – подумала Вероніка і майже крикнула в слухавку: – Ну і що треба цього разу?

-Хм… Хм… Та нічого особливого. Вероніка, зайди до мене.

У слухавці почулися гудки.

Вероніка забрала слухавку від вуха і поклала її, а потім з просто дивилася на неї.

-Ти що на телефон так дивишся, – запитала Ганна.

Вероніка щось пробурчала, встала і попрямувала у кабінет директора.

-Привіт! – сказала вона секретарці Оленці. – Мене викликали, – Вероніка кивнула на двері директора.

-Тебе? – здивовано запитала Оленка.

Вероніка кивнула.

Оленка набрала номер:

-Петро Олексійович, до вас Вероніка з аналітичного відділу підійшла… Добре…

Вона поклала слухавку, ще раз глянула на Вероніку нерозуміючим поглядом:

-Проходь. Він тебе чекає, – сказала вона Вероніці.

Вероніка зітхнула і відкрила важкі двері.

-Здрастуйте, Петре Олексійовичу, – Вероніка вирішила одразу виставити між ними дистанцію. – Викликали?

-Привіт. Викликав. Вероніка, я хочу запросити тебе у кіно.

Її очі округлилися і вона з подивом дивилася на директора.

-Що? – тільки й змогла сказати вона.

-Взагалі-то, ми з тобою перейшли на ти. І я хочу запросити тебе в кіно. Підеш?

Вероніка зібралася з силами і відкрила рота, щоб сказати “ні”, але сказала:

-Так.

-Ну і чудово. Тоді я зайду по тебе після роботи.

-Не треба. Не треба! Навіщо заходити? Давайте… Давай я краще зайду в кафе, ну яке поруч з нашою роботою і почекаю вас… Тебе там…

-Добре, – погодився він.

І Вероніка вийшла з кабінету.

-Все нормально? – запитала Оленка.

-Нормально, – сказала Вероніка. – Поки що не звільняють.

Ну, мусила ж вона була хоч щось сказати! Вона ж знала, що Оленка мріє про Петра Олексійовича і вийти за нього заміж, а виходить он воно як!

Ну а потім Вероніка і Петро все-таки зустрілися, а потім ще й ще…

-Ти вийдеш за мене заміж? – якось запитав він.

-Звичайно! – відповіла вона.

А про себе подумала, що як це чудово, що Дмитро тоді не прийшов на цю вечірку, адже якби він прийшов, то Вероніка ніколи б у житті не звернула б увагу на Петра, бо всі її думки тоді займав Дмитро.

І як же добре, що Сергій сам вирішив закінчити ці стосунки з нею, бо сама б вона ніколи не наважилася на розлучення…