Вадим тільки підійшов до дверей, підніс руку до дзвінка, і тут його ніс почув солодкий запах пирога з яблуками. Вадим глибоко втягнув ароматне повітря і відразу побачив себе маленьким хлопчиськом з колінами, обмазаними зеленкою.

Молодий хлопець стояв біля дверей, заплющивши очі. Так його побачила у вічко сусідка навпроти тієї квартири, куди, власне, він і мав подзвонити.

– Цікаво, – сказала жінка сама собі.

– Напевно, знову пройдисвіт якийсь! І як вони тільки дізнаються, у яких квартирах мешкають довірливі, самотні, пенсіонери? Цікаво, а чого він не дзвонить?

– Мяу, – долинуло з балкона. Мурчик просився додому.

– Нагулявся? – жінка відірвалася від вічка і пішла відчиняти балконні двері. – Холодно мабуть гуляти, вже мінус на дворі.

Чорний, котик з білими лапками зайшов у теплу квартиру і попрямував у бік кухні.

Господиня кинулася до холодильника, щоб дістати чогось смачненького для улюбленця. Погладила, погодувала і раптом згадала про хлопця. Метнулася до дверей і припала до вічка. Нікого.

– Дивний якийсь, – знизала вона плечима.

– Мурчик, – гукнула вона коту, – піду я Зою Миколаївну провідаю.

Одягла капці і вийшла в під’їзд.

Тим часом, поки цікава сусідка відволіклася на котика, хлопець, якого звали Вадим, поринув у своє дитинство, десь у грудях приємно защеміло. Дивна річ, запах, за допомогою запаху миттєво повертає у дорогі серцю дні.

Повернувшись до реальності, Вадим впевнено натиснув на дзвінок. Двері відчинилися за хвилину і на порозі з’явилася маленька бабуся в фартуху.

– Проходь милий, як знала, що сьогодні гості будуть, – старенька широко відчинила двері і запросила увійти.

Вадим розгубився від такого привітного прийому.

– Здрастуйте, я з газової служби, перевірку лічильника зробити, вам мали вчора зателефонувати і попередити про мій візит, – Вадим пройшов, зняв взуття та дістав із сумки необхідне.

– А, так ти, милий зі служби, – бабуся жестом показала у бік кухні. – Адже в мене телефон давно не працює. Ти проходь, я пиріг спекла, ще не охолонув, чаєм тебе пригощу. Мене Зоя Миколаївна звуть. – Бабуся пройшла на кухню і задзвеніла чашками.

– Вадим, – представився він.

– Ось моє посвідчення.

Зоя Миколаївна лише кивнула, не глянувши на документи.

“Дивна бабуся, ось так відразу, не спитавши відчиняє двері, запрошує незнайому людину до себе на чай з пирогом, мало хто може цим скористатися,” – подумав про себе Вадим.

Поки він займався своєю справою, Зоя Миколаївна розлила чай і нарізала яблучний пиріг.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

– То нікого, то один за одним, – засміялася бабуся і пішла відчиняти.

– Зоя Миколаївно, як смачно у вас пирогами пахне. Я чого зайшла, нещодавно хлопця біля ваших дверей бачила, – жінка зупинила свою промову і витріщилася на Вадима. Перевела погляд на папери, що лежали на столі біля газової плити, які Вадим не встиг прибрати у сумку.

– Ах, ти негідник! Пройдисвіт! І не соромно тобі стареньких обманювати? Зовсім нічого святого немає? Ну постривай, зараз я дільничого викликаю! Думаєш на вас управи нема? Ще й чай сів пити, зовсім сором втратив. Адже молодий такий! Не на ту доріжку ступив ти, хлопче! – сусідка встала в дверях, уперши руки в боки. – Зоя Миколаївна, викликай дільничого, вже я його затримаю, не хвилюйся.

– Та що ти, Ніночко! – Зоя Миколаївна, розсміялася. – Якийсь пройдисвіт. Це Вадим із газової служби.

– Ага, хай не розповідає казки! Ану, дай документи!

Вадим підвівся, дістав із сумки посвідчення і простяг жінці, вона подивилася в документ, потім похмуро глянула на хлопця і віддала назад.

– Ну, Слава Богу, а я вже думала, що останні гроші прийшов забирати в самотньої бабусі. Зараз постійно по телевізору показують, такі ситуації, – вона сіла за стіл навпроти Вадима.

Вадим не відмовився від чаювання, Зоя Миколаївна на сьогодні була останньою, у кого треба було зробити перевірку. Вони сиділи втрьох, пили чай і куштували смачний пиріг.

У Вадима на душі було так тепло і добре. Тепло від того, що його прийняли так, ніби він був найдорожчим гостем, хоч він і був звичайним рядовим співробітником газової служби, але за кілька років, що він встиг опрацювати, ніколи його так не зустрічали і тим більше не запрошували випити чаю з пирогом.

Вадим сидів за столом із ледве знайомими жінками, за вікном вже було темно, мряка, а в них тут, у невеликій кухні, було тепло й сонячно. Вадиму було приємно знати, що є ще такі люди, як Зоя Миколаївна та її сусідка. Привітні та такі, що піклуються один про одного.

– Ніночко, я тобі завжди кажу, живи душею. Я ось сьогодні прокинулася і прямо відчувала, що гості сьогодні будуть, спекла пиріг. Так і вийшло.

Вадим ще трохи посидів, із задоволенням послухав історії Зої Миколаївни про те, як вона в молодості працювала провідницею. Цікаві вони були, кумедні.

Так у пам’яті Вадима і залишилися ще одні приємні спогади про добрих людей, пов’язані із запахом яблучного пирога.